Запасна наречена. У відпустку в інший світ - Анна Лерой

Гаразд, розберуся самостійно. Лев до того ж посилено мордою підштовхує мене вперед, упираючись мені в поперек. Відмінний бульдозер, не зістрибнути і не зійти зі шляху. Не те щоб я чинила опір серйозно, просто, напевно, не вірила до кінця в те, що відбувається. Казка як є, трохи міська, трохи божевільна, трохи реалістична, але казка. Тож, коли Алн змушує мене відчинити чергові двері, я спокійно це роблю і входжу.

Це не кабінет і навіть, слава всім місцевим силам, не спальня. Точніше, не спальня Морозка. Кімната трохи безлика, майже без меблів, але явно з натяком, що її готували для жінки — тут присутні традиційні метелики і квіточки в інтер'єрі. Якась химерність і хвилястість у меблях... На столах вази з квітами, але свіжих немає. Решта приміщення порожня, необжита. Трохи пилу світиться на знову ж таки порожніх полицях. В кінці кімнати є широкий отвір у суміжну, яка на мить здається спальнею, але бачу я там щось зовсім інше.

Кристал. Величезний кристал як та сама кришталева труна, в яку поклали сплячу красуню. Він закріплений у спеціальній рамі, розташований під кутом, і обличчя дівчини, що лежить там, мені видно майже відразу. Симпатична, але дуже-дуже виснажена і біла, навіть із поправкою на те, що через грані кристала зображення може здаватися блідим. Вона взагалі якась нереальна, як голограма, нежива, і від цього сироти біжать по шкірі. Так і хочеться подивитися з іншого ракурсу, щоб це моторошне видіння розсипалося. 

Алн перетворюється на темну хмару і зникає. І я вперше замислююся над тим, що ця місцева вітальна енергія, вона ж на магію схожа... Але все ж таки не точне порівняння: начебто диво, але не диво, як виявляється. Мені про неї розповіли як про природну властивість організму певної раси, та й взагалі підхід у сейлів до неї доволі утилітарний, жодних захоплень. Є вітальна енергія — це добре, якщо ще й з особливістю — взагалі чудово. Погано, якщо вона занадто сильна і неконтрольована, бо отримуєш тоді нагляд над собою і «ми тебе про всяк випадок цуратися будемо, бо раптом тебе розірве випадково, і подякуй, що більше таких як ти зі скелі не скидають». Але виходить, що відверто боятися або цуратися чогось, до чого ставляться як до електрочайника, дивно. Електрочайник також зрештою може струмом вдарити в разі неправильної експлуатації або пошкоджень, але рідко це буває. Саме так все відбувається і з вітальною енергією. 

Тому, напевно, всі ці співзвучні пари, сумісність і вбудовуваність в енергетичні оболонки один одного або що там іще, для мене звучать не страшно, тільки трохи незрозуміло і якось буденно.

Алн, сам того не знаючи, налаштував мене на більш спокійний лад. Ну, чого витріщатися. Так, там дівчина. Моторошна. Ну, лежить собі в кристалі... Що я, фільмів не бачила? Або в музеї не ходила? Там теж є і мумії, і всякі жахи у формаліні. А тут навіть слідів розкладання немає.

— Та й таке, — я ледь чутно видихаю. Якось шкода цю дівчину, вона навіть молодша за мене, а потрапила в таку халепу.

— Алне? — чую я здивований голос Морозко і обертаюся на звук. Виявляється, задивившись на кристал, я не побачила іссейла, який спав у кріслі збоку. До того ж через легке сяйво кристалу помітити щось у решті напівтемряви складно.

— Доброї ночі, чи у вас по-іншому кажуть? Бо я все ще мало чула місцевих, — я відступаю так, щоб можна було бачити Морозка й усміхаюся йому. 

— Як ви тут опинилися? Це небезпечно! — він смикається, але далі крісла не впадеш. — Ви зовсім з глузду з'їхали? Хто вас сюди пустив? 

— Ваша химера, — усміхаюся я.

— Хто?

— Химера. Алн. Лев із крилами... А ще ваші родичі мене сюди спорядили, під руки взяли і привели. Не думаю, що вони б це зробили, якби було небезпечно. 

— Ні, звісно, ні. Але я міг і втратити контроль!

— А на вигляд усе чудово, — знизую плечима. І мені у відповідь дістається важке зітхання.

— Гаразд, то що ви тут робите? — він, похитуючись, усе ж таки встає з крісла. Мати моя рідненька, день лише не бачилися, а він уже має вигляд жертви репресій, самі лише плечі та вилиці залишилися! Я впевнена на всі сто, що там і ребра стирчать під сорочкою! Куди все поділося?!

— Я тут, щоб вас врятувати, — я кажу і самій смішно. Я — просто-таки героїня з не особливо якісного низькобюджетного голівудського фільму. Не дивно, що іссейл теж хмикає.

— Не думаю, що це можливо, — його голос хрипкий, хворобливий. Іссейл падає назад у крісло і запрокидає голову. Але тепер моя черга хмикати:

— А ви не думайте, думати за вас я буду.

Він, звісно, на мене знову погляд піднімає, тепер уже здивований. А я вже розвиваю свою діяльність далі. Тут або я вірю у свою спроможність щось змінити, або ні. До того ж, можна сказати, що сім'я Морозка дала мені карт-бланш на будь-які дії в його бік. Насамперед я беруся за банальне.

— Ви взагалі сьогодні їли чи як? — запитую, нависаючи над іссейлом. Він напружує брови, напевно, щоб сказати, що це не моя справа, і взагалі, най би я шла туди, звідки взялася. Я вже бачу, як формується питання в його голові, як він збирається з силами, яких не залишилося, щоб усе мені висловити. Але випереджаю його. 

— Так їли чи ні? — і беру Морозка за руку. Передати думкою трохи співчуття і просто піддатися бажанню й торкнутися похмурого чоловіка, який мене приваблює. Гм-м, власне, чому б і ні?