Запасна наречена. У відпустку в інший світ - Анна Лерой
Ми виходимо провітрити голови, так і краще думатися буде. На вулиці мене одразу ж сліпить сонце, воно тут трохи іншого відтінку, і я — краще пізно, ніж ніколи — згадую, що тут можуть бути всякі підозрілі випромінювання. Хоча якщо я тут не перша потраплянка, то механізм має бути перевірений? Я ж їм місцеву їжу, п'ю воду, на сонечко вже виходила, та й повітрям з невідомо-якими домішками дихаю не перший день. Після повернення додому, звісно, варто до лікарні зазирнути, ну хоча б кров здати на аналізи...
— Про що думаєш? — штовхає мене в бік Еллі.
Я тільки відмахуюся, не пояснювати ж зараз усі свої підозри.
Ми з нею завмерли на доріжці невеликого парку, нібито зупинилися подивитися на місцевих тваринок — чи то білок, чи то мавпочок, поведінка в них була схожою — збери докупи все їстівне і потягни на дерево. І розмір відповідний — з долоню, навряд чи більше. Птахи теж є, але вони більші і літають над дуже зеленими і пухнастими деревами. Так і є, листя тут на деревах дуже багато, самі дерева нагадують листяні сосни, так густо росте все.
«Білок» належить годувати чи то горіхами, чи то таким зерном, пакетики з ним продаються поряд. Це із задоволенням роблять малі дітки — ціла група під наглядом дорослих. А у дитсадівському віці розрізнити, де сейли, а де люди, взагалі-то можливо і просто. У маленьких сейлів личка якісь інопланетні, тобто очі великі, підборіддя вузькі і вуха рожеві і велетенські стирчать. На всіх дітях кругленькі шапочки-берети і комбінезони, виглядає це супер кумедно, хоч я і намагаюсь не сміятися, та все одно тягне тихо хихикнути:
— Ой що ж вони такі вухастенькі!..
— Тс-с, не розвивай у дітях комплекси, — погрожує мені пальцем Кас. — У мене, наприклад, суттєва дитяча травма! Так-то вуха нормального розміру стають десь років до десяти. А я довго залишався самим вухатим!..
— А, зрозуміло тепер, чого ти волосся за вуха не заправляєш, а лишаєш його розпатланим, — хихотить Еллі, обіймаючи його за талію. — Знай, вони дуже милі, твої вуха!
Кас фиркає, трохи червоніє, але теж сміється з усіма. Напруга ще трохи спадає. Ми веселимося, наче живемо одним днем, їмо заморожений фруктовий десерт у прозорих стаканчиках, йдемо вулицями... Вони показують мені будинки, розповідають, як і що в них влаштовано: де загальні передпокої, де двоповерхові квартири, а де своєрідні гуртожитки для приїжджих або молодих одинаків зі спільними кухнями, балконами й тими самими вітальнями.
На кутах будинків трапляються невеликі бібліотеки. До телебачення тут ще не додумалися, проте у свята над будинком виростають примарні картини з вітальної енергії — затратно, але красиво. Таке можна і на подвір'ях робити, якщо з сусідами або друзями-сейлами зібратися. Але ось за подібні ігри у квартирі можуть і штраф виписати — особливо якщо постраждають прилади у сусідів.
Мені навіть корпус Енергетичного дому показують, свого роду факультет місцевого університету. Будівля несподівано проста, трохи округлої форми, у п'ять поверхів, кілька входів — біля них юрмляться люди і сейли — і тут уже незрозуміло, хто є хто. Звучить мелодійний сигнал — попередження про початок занять — і групки учнів починають розповзатися — хто всередину, хто від будівлі.
Я, нарешті, роблю те, про що мріяла, насолоджуюся відпусткою. Серед пунктів, обов'язкових для виконання, є вулична їжа і визначні пам'ятки, напої і ринок або магазини, одяг та інші дрібниці, музеї, можливо, розваги... А, і транспорт, звісно. Дуже вже хочеться випробувати ці дивні доріжки.
Для цього Кас обирає вулицю трохи спокійнішу і не настільки завантажену людьми. У домені взагалі чимало народу, але поведінка в усіх різна — хтось поспішає, хтось розслаблено ледь повзе. Для вантажів, мабуть, користуються вузлами переміщень, бо максимум, що я вбачаю з багажу в користувачів доріжок, то це велетенська валіза, мішок із чимось і запчастини для столу, обв'язані мотузкою.
— Так, дивись, заходиш під таким от кутом, — вчать мене ставати на доріжку. І, чесно кажучи, спочатку я впевнена в собі на всі сто, але що більше порад чую, то складніше ступити. Та все ж момент настає — і мене вже відносить далі рухомою дорогою. Відчуття дивне, вітру відчутного немає, незважаючи на те що швидкість на крайній доріжці, як у людини, яка швидко крокує. Трохи ближче до середини звісно ця швидкість збільшується... І взагалі все це нагадує стандартну бігову доріжку, яку хтось розтягнув вулицями. Тільки ходи і доріжки міняй. А якщо ступив не на ту, то в центрі є більш спокійний буфер, де і зупинитися можна...
Загалом, усе безпечно, і я не помітила жодного пасажира, хто впав би або спіткнувся. Ніхто, крім мене.
Я занадто довго розглядаю оточення, тож не одразу бачу, коли Еллі махає мені рукою, що нам тут сходити. І начебто під ноги дивлюся, і начебто жодного напруження не відчуваю, а швидкість крайньої доріжки спокійна, а рух без ривків, у рот вітер не дме, комахи не літають і відчуттів ніяких застережливих немає. Але замість того, щоб зробити крок, я раптом розумію, що падаю.
Ноги наче зв'язані чимось невидимим!
З рота виривається щось нецензурне, бо летіти мені обличчям на рухому доріжку. І що тоді від цього обличчя залишиться, невідомо! Може, на руки впасти вдасться або хоча б на бік. Його теж шкода, але не так як обличчя. Я ще встигаю помітити круглі очі Еллі, Кас навіть смикається в мій бік...
— Обережно! — чиїсь руки підхоплюють мене з двох боків. Такі самі пасажири? Я повисаю в цій хватці, ноги й справді не роз'єднати.
