Світляки на полі бою - В В Срібна

― Зламане!?- здивовано зі злобою скрикнув Дем'ян.

Марія тремтячими руками поставила глечик на стіл і сіла на лаву біля нього.

― Ой, леле. - лише тихо прошепотіла вона.

― Знаю.

― В якому сенсі це знаєш!? Якого біса я про це тільки зараз дізнався!

― Вибач, але все вже загоїлося, тому подумав, що це не важливо.

― Ви ж розумієте, що через те, що рука не була правильно закріплена, вона скоріше за все зрослася неправильно? - подав голос лікар.

― Здогадувався.

― Ситуація могла бути й гіршою, але руку все ж треба знову зламати та правильно вилікувати.

― Ламайте, якщо треба.

― Може бути боляче, але прошу вас потерпіти.

Лікар одним обережним рухом зламав його руку. Ян лише трохи смикнувся, але навіть не зойкнув.

― Вибачте, я мав буди обережніше.

Затим він закріпивши руку хлопця палицею і шматком тканини, після чого прошепотів заклинання.

― Доведеться так потримати її не рухаючись кілька хвилин, щоб все зрослося.

― Добре. - відповів Ян і подивився на брата.

Той виглядав вкрай сердитим, він ніби свердлив хлопця холодним поглядом, але його думки були десь в іншому місті.

― Брате?

― Він посмів нашкодити тобі, хоча у нас була умова.- прошипів він. - Що ще ти від мене приховуєш? Що ще він встиг тобі зробити!?

― Ну досить, досить, я ж в нормі. Живий і здоровий, бачиш.

― Здоровий кажеш? - Дем'ян суворо перевів погляд на його руку, а потім знову на хлопця.

― Майже.

― Сил моїх більше немає. Піду, провітрюся.

Труна батька повільно опускалась все нижче і нижче у сиру землю. Марія плакала, Дем’ян стояв поряд і намагався її заспокоїти, але це не дуже і допомагало. Ян знав, що колись це мало статися, але сподівався, що це буде пізніше. Він сподівався, що тоді буде поряд, що його батько не помре, коли він буде невідомо де, але доля вирішила інакше.

Коли яму почали закидати землею, Марія впала навколішки та плачучи продовжила молитися.

Ян відчував біль по всьому тілу, з останніх сил він намагався стримувати сльози, але все ж ода покотилася по його щоці. Він швидким рухом витер її й видихнувши продовжив дивитися. Тут до його плеча торкнулися, від чого хлопець трохи смикнувся, після чого він обернувся і побачив чоловіка років сімдесяти, але дивлячись на його міцне тіло назвати його старцем не повертався язик. Зморшкувате лице прикрашали пишні, сизуваті вуса. Його коричневий, тьмяний, втомлений погляд чимось заціпив Яна. Як кажуть, по очах можна побачити душу людини. В них цього чоловіка було одразу помітно, що його життя було далеко не з легких.

― Співчуваю, ти, мабуть, мене не пам’ятаєш. Я приїжджав до вас, коли тобі було два. Ми з вашим дідом були гарними друзями. Я знав твого батька, коли він ще був дитиною. Якщо…- важко протяг він.- Вам з братом буде щось треба, не соромтесь.

― Дякую вам. - мовив Ян. Намагаючись зберегти спокійний тембр голосу і не заплакали.

Після цього чоловік направився до Марії та Дем’яна, але Ян вже не слухав. Він відійшов до старого дуба, який ріс за декілька десятків метрів в самісінькому центрі кладовища.

Сівши під ним хлопець відчув легкість, сльози відступили. Тиша… Лише ледь чутний плач, щебетання пташок і вітер. Він закрив очі і занурився у спокій, якого в його душі вже давно не було. Хто знає, скільки він так просидів. Хвилину, п’ять або ж годину. Здавалося, що хлопець там і залишиться злившись з деревом на довгі віки, але до тями його привело розуміння, що поруч хтось сів.

Відкривши очі, він побачив знайоме обличчя. Декілька пасом кучерявого, темного волосся кольору ночі й смоли спадало на обличчя, довжина його була приблизно до вилиць. Його волошкові очі дивилися на Яна. Ростом він був майже як Ян, але все ж на декілька сантиметрів вищий.

― Вибач, я тебе розбудив? - лагідно посміхаючись, спитав він.

― Семенчик, ні, я не спав. Радий тебе бачити.

― Ти як?

― Не треба хвилюватися, я впораюся, як і завжди. А сам як, як життя?

― Ну що я скажу. Батьки мріють, щоб я одружився, бачте як, мало їм моїх братів і сестер. Віддали дев’ятьох і досить. От, що їм до мене?

― Бачу, ти як завжди.- посміхнувшись відповів Ян.

― А що поробиш, не знайшов ще тої, яку покохаю. А ти як? Вже надумався, а може закохався?

― Схоже до кінця віків ми самі й залишимося - Ян посміхнувся.

― І справді схоже…- після невеликої паузи він продовжив - Ти тут надовго?

― Не знаю, скоріш за все.

― О, це ж добре. Може, як в старі часи, вийде Івана Купала відсвяткувати!

― І Справді, це було б добре.

― Схоже твої вже йдуть.- подивившись на людей, зауважив він.- Залишишся?