Світляки на полі бою - В В Срібна
Сонце вже було досить високо, але густі крона не дозволяли йому проникати, дозволивши Яну поспати трохи більше часу. Тіло вже зовсім не боліло, а перед очима нічого не пливло. Сівши, він протягнувся, приємне відчуття прокотилася по всьому тілу допомігши прокинутися.
За декілька хвилин він перевів погляд на Максима, який сидів у дерева рукою перебираючи траву. Яну відразу здалося, що щось не так. Уж занадто схвильований він виглядав.
Побачивши, що хлопець прокинувся він встав і підійшов. Трішки постоявши мовчки, збираючись з силами, він все ж сказав:
― Як ти?
― Добре. Відчуваю себе, ніби нічого й не сталося.- посміхнувшись відповів Ян.
― Ми... Ми можемо поговорити?- невпевнено запитав Максим, вказавши головою у бік, таким чином натякаючи, щоб відійти аби не будити дядька.
― Так, звісно.- Ян спантеличено подивився на нього і направився за ним.
Вони пішли глибше до лісу. За десяток метрів Максим зупинився, повернувся і подивився Яну у вічі, а затим відвів погляд.
― Думаю я повернуся до січі. І нам варто побути деякий час якомога далі один від одного.- вимовив він відсторонено.
― Чому ти так різко передумав? Щось трапилося? - схвильовано запитав хлопець і спробував торкнутися його плеча своєю рукою, але Максим зупинився його.
― Просто так треба.
― Я можу допомогти.
― Ні!- вже з суворістю відповів Максим.
― Ти ж сам настоював. - продовжував наполягати Ян
― Досить про це.
― Господи, та що з тобою таке! Чому ти говориш зі мною ніби ми...- Ян різко замовк ніби зрозумівши все. Його погляд втопився в землю.- Стоп, тільки не кажи, що… Невже...
― Ян я.
― Ти мене боїшся?- він подивився Максиму в очі й саме цей його погляд був ніби наставлення пістолем.
― Я…- засміявся він явно не очікуючи подібного.
― Чому? Я ж лише намагався допомогти.
― Вибач, я не хотів тебе образити.
― Ти хотів укласти договір я погодився. Я врятував твою голову. І ти мене боїшся? Та чорт тебе забирай! Невже так хотілось померти в руках у турків !?
― Ви…
― Замовкни! Як ти смієш! Достатньою платою було просто дати, якийсь магічний артефакт, але ні, я вирішив, що буду допомагати тобі! Хоча мені від цього немає ніякої користі! А ти ось так зі мною вчиняєш !?
― Невже ти намагаєшся виставити мене якимось монстром, Яне!
― Замовкни!
― Яне! Перестань, поводив себе ніби дитина?
― Я ще й, як дитина себе повожу!? Смішно, просто смішно! Ти нічим від нього не відрізняється! Ти такий самий, як і Рустем!
― Досить! Яне, ти перехо...- він не встиг договорити, як Ян перервав його.
― Я перехожу кордони!? Ні! Ти зробив це першим!
― Яне!
― Замовкни!
Кристал на шиї хлопця засвітився. Максима щось обволокло і за мить він опинився у повітрі. Секунда і він зі всієї сили влетів в дерево. Його тіло почало боліти. Максим закашляв. Трохи крові вилетіло з рота. Він провів по потилиці, на пальцях була кров.
Ян підняв руку і прошепотів.
― Сеціл. - в його руці з'явилася пляшечка з червоним зіллям і камінь.
Він зміряв зміст руки поглядом і холодно подивившись на Максима, жбурнув це йому.
― Макс! - Боян, як й тільки но прокинувся, підбіг до пораненого хлопця.
― Зілля залічить рану, а камінь допоможе повернутися. - хлопець казав це зовсім без емоцій, ніби нічого й не сталося, ніби він зовсім не знав Максима, ніби до цього між ними нічого не було. - Я дотримаюся контракту, але більше ми ніколи не зустрінемося.
― Я-Ян- хриплим, ледве чутним голосом сказав Максим намагаючись встати, але його голова почала дико боліти. В очах почало темніти й він впав.
Він подивився на Яна з надією і страхом. Хоча він і хотів тільки но, щоб кожен тимчасово пішов своїм шляхом, але страх, що він піде, ніби вдарив його серце ножем.
― Стій, молю! Ян!- закашлявшись сказав він, але хлопець швидко пішов геть навіть не подивившись на нього.
За декілька кроків він просто розчинився у повітрі й зник. Максим знову спробував встати з надій нагнати його, але лише впав на коліна і знову закашляв кров’ю.
