Борва мечів - Джордж Мартін

— Я його не боюся. А чи віддасть мені мосьпан тепер мої коштовності та шовки? Я питала Вариса, чи можна їх забрати, коли ти лежав поранений у битві, але він не віддав. Що з ними зробилося б, якби ти помер?

— Та я ж не помер. Осьде я тут.

— Знаю. — Шая крутнулася на ньому з посмішкою. — Тут тобі і місце. — Раптом вона закопилила губу. — Але скільки мені ще служити при Лолисі? Адже ти вже здоровий.

— Ти добре мене слухала? — спитав Тиріон. — Можеш служити при Лолисі й далі, скільки хочеш. Але найкраще тобі буде зовсім поїхати з міста.

— Не хочу я їхати! Хто мені обіцяв, що після битви знову оселить у тому маєтку? — Її піхва трошки стиснулася, і він відчув, що знову твердішає. — А хто казав, що Ланістери завжди платять борги?

— Шає, ти мені оце припини, богами прошу. Слухай мене уважно! Ти мусиш поїхати. Місто повниться тирелівськими людьми, мене пильнують. Ти не розумієш небезпеки.

— Можна мені хоч прийти на весілля короля? Лолиса туди не хоче. Я їй казала, що ніхто її не зґвалтує посеред королівської престольної палати. Але ж вона дурна, мов корова. — Шая перекотилася набік; його прутень вислизнув з неї, тихенько і волого чвакнувши. — Симон каже: там будуть змагання співців, стрибуни і навіть блазенський герць.

Тиріон вже й забув про того триклятого Шаїного співця.

— Як це ти примудрилася побалакати з Симоном?

— Я сказала про нього пані Танді, а та винайняла його грати для Лолиси. Музика її заспокоює, коли дитина починає хвицяти ніжками. Симон каже, на весіллі танцюватиме ведмідь, подаватимуть вина з Вертограду. Я ніколи не бачила, як танцюють ведмеді.

— Гірше за мене, ось як.

Проте непокоїв Тиріона не ведмідь, а співець. Одне недбале слово не в те вухо — і Шая піде на шибеницю.

— Симон каже, частування буде з сімдесяти сімох страв, а у великий пиріг запечуть сто голубів! — Шая аж пищала від захвату. — Коли кірку розріжуть, вони усі вилетять назовні.

— Еге ж. Всядуться на кроквах і скидатимуть своє лайно гостям на голови.

Тиріон вже бачив такі весільні пироги і навіть постраждав од них. Схоже, голубам особливо подобалося класти йому на голову. Принаймні, він плекав таку підозру.

— Чому мені не можна вдягнутися у шовк та оксамит і піти шляхетною панною, а не служницею? Ніхто нічого не втямить.

«Втямить кожен, і за одну мить» — подумав Тиріон, але відповів так:

— Пані Танда може зацікавитися, де це покоївка Лолиси здобула стільки коштовних прикрас.

— Та ж Симон каже, там буде тисяча гостей. Вона мене і не побачить. Я запхаюся кудись до темного кутка нижче солі, а коли ти підеш до вітру, вислизну і зустріну тебе там.

Вона узяла його прутня до руки і ніжно попестила.

— Під сукнею я не матиму спіднього, щоб мосьпанові не довелося мене роздягати.

Пальці її дражнилися, рухалися вгору та вниз.

— Або якщо він схоче, я зроблю йому ось так.

І вона заходилася коло нього вустами.

Скоро Тиріон був знову напоготові, й цього разу тримався значно довше. А коли скінчив, Шая заповзла вище і скрутилася гола під його рукою.

— То ти пустиш мене, хіба ні?

— Шаєчко, — застогнав він, — та це ж небезпечно, кажу тобі!

На якийсь час вона зовсім замовкла. Тиріон намагався забалакати про щось інше, але вперся у стіну похмурої чемності — такої ж твердої та холодної, як Стіна, якою він колись ходив на півночі. «Ласка божа» — думав він, спостерігаючи, як свічка вигоряє і починає мерехтіти, — «як це знову зі мною сталося — після того, що зробили з Тайшею? Невже я справді такий дурень і блазень, як про мене думає батько?» Він би радо дав їй усі обіцянки, яких вона забажає, радо пройшов би з нею під руку до власної опочивальні, вдяг би у всі шовки та оксамити, яких вона так прагнула. Якби ж вибір був за ним… вона б тоді сиділа обіч нього на весіллі Джофрі й танцювала з усіма ведмедями на світі. Та йому несила буде дивитися, як її тіло теліпатиметься на шибениці.

Коли свічка згасла, Тиріон виплутався з обіймів, підвівся і запалив ще одну, а тоді обійшов круг стін, вистукуючи усі по черзі у пошуках таємних проходів. Шая сиділа, підтягнувши коліна і охопивши їх руками, спостерігала за ним, а тоді мовила:

— Під ліжком. Таємні сходи там.

Тиріон витріщився на неї недовірливо.

— Під ліжком?! Але ж воно з суцільного каменю. І важить, мабуть, пудів зо тридцять.

— Там є одне місце — коли Варис туди натискає, ліжко пливе угору. Я спитала, як це робиться, а він сказав, що чарами.

— Еге ж. — Тиріон мимоволі вишкірився. — Чарами важелів і противаг.

Раптом Шая підвелася.

— Піду назад. Інколи дитина хвицяється. Тоді Лолиса прокидається і кличе мене до себе.

— Варис скоро повернеться. Він, мабуть, чув кожне наше слово.

Тиріон дмухнув на свічку. На переді його штанів мокріла пляма, та навряд чи хтось помітить її посеред нічної пітьми. Він сказав Шаї, щоб одяглася і чекала на євнуха.

— Гаразд, — погодилася вона. — Ти — мій лев, хіба ні? Мій велетень Ланістер.

— Я саме такий, — відповів він. — А ти…

— А я — твоя хвойда. — Шая приклала пальця до вуст. — Знаю, знаю. Я б могла стати твоєю пані, але ніколи не стану. Бо інакше ти повів би мене на бенкет. Та байдуже. Мені до смаку бути твоєю хвойдою, Тиріоне. Ти тільки не відпускай мене, мій леве, і не кидай напризволяще.

— Не кину, — пообіцяв він, а всередині заверещав голос: «Дурню ти, дурню! Навіщо ти це кажеш? Адже ти сюди прийшов, щоб відіслати її назавжди!»

Натомість він поцілував її ще раз.

Шлях назад видався йому довгим та самотнім. Подрік Пейн спав у своєму низенькому ліжку-возику біля підніжжя Тиріонового, але прокинувся, коли хазяїн штовхнув його і мовив:

— Брона мені.

— Пана Брона? — перепитав Под, витираючи сон з очей. — Ой… То вам пана Брона? Привести? До вас, пане?

— Та ні, не приводь. Я ж тебе підняв