Борва мечів - Джордж Мартін

Хлопець поспіхом вдягся і прожогом вилетів з кімнати. «Невже я справді наганяю такий жах?» — подумав Тиріон, поки перевдягався у халат і наливав собі вина.

Йому знадобилося пів-ночі й три чималі келихи, щоб нарешті дочекатися Пода разом з лицарем-сердюком.

— Сподіваюся, малий мав дуже поважну причину витягати мене з закладу Чатаї, — мовив Брон, всідаючись.

— Чатаї?! — роздратовано перепитав Тиріон.

— Добре бути лицарем — не мусиш тепер шукати дешевших бурдеїв далі по вулиці. — Брон вишкірився. — Яке видовисько: дві красні діви, Алаяйя і Марея, на одній перині, а посередині між ними — відважний лицар Брон.

Тиріон мусив ковтнути своє роздратування. Брон мав таке ж право брати Алаяйю до ліжка, як і будь-хто, але… «Я жодного разу її не торкався, хоч як жадав. Брон про це не знає, і все ж таки… краще б він бавив свого прутня деінде.»

Сам він до Чатаї ходити не смів — варто було зважитися хоч раз, і Серсея вже постаралася б, аби батько про все дізнався. А тоді Алаяйя не відбулася б самими батогами. Він надіслав дівчині намисто зі срібла і нефриту та двійко зап’ястків до нього, але ж…

«Та годі вже тобі. Нічого тут не поробиш.»

— Є такий собі співець на ім’я Симон Срібноязикий, — втомлено мовив Тиріон, відкидаючи геть почуття провини. — Він, бува, приходить і грає для дочки пані Танди.

— То й що?

«Убий його» — хотів сказати Тиріон, але ж пісняр нічого йому не зробив, хіба що заспівав кілька пісень. — «І забив милу Шаїну голівку дурницями про голубів та ведмедів-танцюристів.»

— Знайди мені його, — мовив Тиріон натомість. — Знайди, поки не знайшов хтось інший.

Ар’я II

Ар’я длубалася у городі померлого селюка, силуючись видобути хоч якоїсь зеленини, коли почула спів.

Вона миттю застигла — мов камінь — і дослухалася, забувши про три жилаві покручені морквини у руках. На думку відразу ж спали Кровоблазні та люди Руза Болтона, і спиною побігли холодні дрижаки. «Так нечесно! Ми майже досягли Тризуба, майже сховалися від небезпеки…»

Але чого б це Кровоблазні раптом співали пісню? Вона пливла уздовж річки, угору течією, з-за невеличкого горбка на сході.

— В Мартинові дівка красна, станом тонка, оком ясна, гей та гоп, гей та гоп…

Ар’я підвелася, теліпаючи морквинами у руці. Скидалося, що співець рухався річковим гостинцем. Мантулик, що порався далі у капусті, теж почув пісню, судячи з виразу на його мармизі. Гендрі тим часом заснув у тіньку спаленої хати і нічого чути не міг.

— Ой, приставлю їй кинджала й поцілую, щоб дрижала, гей та гоп, гей та гоп…

Ар’ї здалося, що за тихим шурхотом річки вона почула і струни цимбалів.

— Чуєш? — хрипко зашепотів Мантулик, тримаючи у оберемку декілька чималих капустин. — Там хтось іде.

— Ходи розбуди Гендрі, — звеліла йому Ар’я. — Струсни за плече, тільки не галасуй.

Гендрі прокидався легко — не те що Мантулик, на якого доводилося волати і бити ногами.

— Підем з милою в садочок, у темненький холодочок, гей та гоп, гей та гоп…

З кожним словом пісня дедалі гучнішала. Мантулик розчепірив руки, і капустини глухо застукотіли по землі.

— Треба ховатися!

«Куди?» Спалена хата разом із садком та городом розташувалася просто на березі Тризуба. Уздовж берега стояло кілька верб, грузька річкова мілина поросла очеретом, але в іншому місцина лишалася такою відкритою, що аж дивитися було боляче. «Знала ж я, що не варто виходити з лісу» — подумала собі Ар’я. Але вони так зголодніли, що побачивши город, не могли опиратися спокусі. Хліб і твердий сир, поцуплені з Гаренголу, скінчилися шість днів тому в гущавині лісу.

— Бери Гендрі, відведіть коней за хату, — вирішила вона.

Позаду ще зберігся шматок однієї стіни, якого могло вистачити, щоб сховати двох хлопців і трьох коней. «Це якщо коні не заіржуть, а той, хто співає, не стане нишпорити садибою.»

— А ти?

— Я сховаюся за дерево. Може, він там лише один. Полізе — я його вб’ю. А ти йди собі.

І Мантулик пішов, а Ар’я кинула морквини і витягла вкраденого меча з-за плеча. Піхви вона прип’яла до спини, бо меча-півторака скували для великого чолов’яги — привішений до пояса Ар’ї, він волочився землею. «Ще й важкий нівроку» — подумала вона. Беручи до рук чужу незграбну залізяку, Ар’я щоразу сумувала за Голкою, та вдіяти нічого не могла. Нехай, якось буде — все ж вона мала у руці зброю і могла нею вбивати.

Ар’я майнула легконіжкою до старої великої верби, що росла на повороті шляху, і стала там на коліно серед трави та болота під покровом вислих гілок. «Гей, старі боги» — молилася вона, поки голос співця гучнішав на дорозі, — «боги-дерева, сховайте мене і зробіть так, щоб він ішов собі мимо». Але тут раптом заіржав кінь, і пісня зненацька обірвалася. «Почув» — вирішила вона, — «але може, він один. А якщо й не один — може, вони бояться нас так само, як ми їх».

— Ти чув? — запитав чоловічий голос. — Там за стіною хтось є, кажу тобі.

— Точно є, — відповів другий голос, грубіший. — Як гадаєш, хто там, Сайдакере?

«Значить, двоє.» Ар’я вкусила губу. Звідти, де вона стояла на коліні, з-за верби нікого не було видно. Але добре чутно.

— Ведмідь, хто ж. — Третій голос, чи знову перший?

— Ведмідь — це багато м’яса, — відказав грубий низький голос. — І сала багато, надто на осінь. Смачно, якщо вмієш його пекти.

— А може, там вовк. Чи й лев.

— На чотирьох ногах чи на двох?

— А тобі не байдуже?

— Та як на мене, один біс. Гей, Сайдакере, а що це ти хочеш робити з тими стрілами?

— Пущу кілька отуди за стіну. Хай що там ховається, а вискочить прудко, зараз побачите.

— А якщо там хтось чесний, га? Чолов’яга-рільник чи бідна жінка з дитям при грудях?

— Чесна людина вийде і покаже обличчя. Хто ховається та підкрадається —