Берегиня - Настуся Соловейко

– Ортензій. Він тримав мене у клітці з Ортензію, а потім начепив такі ж кайдани.

Себастіан стиснув кулаки.

– Що ж, хоч на щось цей символ сімейних пут згодився. – знизила плечима.

Я повернулась і пішла додому, навпростець, через клумби з квітами.

– Ельвіро! Нам треба поговорити! – нагнав мене Бастіан.

– Нема про що. – відповіла роздратовано й пришвидшилась.

Та де там! З його ногами я бігти буду, а він просто прогулюватись.

– А я думаю, що є.

– Та думай собі що хочеш, мені все одно! Я стомилася, хочу помитися, поїсти та поспати. Мене ледве не вбив псих більше схожий на гігантську мураху, а до того кровна клятва! Так що вибач, та я трохи не в гуморі, щоб вести з тобою задушевні бесіди! – під кінець я зірвалась на крик.

Якусь мить він мовчки дивився на мене, а потім підхопив на руки й ми опинилися у моїй кімнаті.

– Я пришлю до тебе Кітті, і скажу дядьку, що повернув тебе, він місця собі не знаходить.

Я кивнула. Мені здавалося, що варто сказати хоч слово і я просто почну ридати, а менше за все мені хотілося, щоб Себастіан це бачив.

– Що ж, відпочивай, я зайду пізніше. – розвернувся і вийшов.

Щось стрибнуло мені на руки і я ледве встояла на ногах.

– Ти жива! Жива! – Уітмор тулився мордою до моїх рук.

– Ти мене налякав! – засміялася я.

– Вибач, – Феррікон винувато притиснув вуха до голови – я не хотів.

– Твоя сила! – він здивовано потягнув носом – вона змінилася, – ти стала сильнішою, я відчуваю це.

– Здається, так і є.

– Розкажеш? – він зацікавлено глянув на мене.

– Та що вам всім так кортить зі мною говорити, хоч помитися дайте!

Феррікон нервово сіпнув хвостом і в голову закрилися підозри.

– Ти що?! – зашипіла я – Ти що, все Бастіану розповів?

Уітмор випнув груди.

– А що ще було робити, сказав а, кажи й б. Ти зникла, Себастіан поставив на вуха всіх слідчих, але безрезультатно. Тож, я вирішив все йому розказати.

– І про клятву? І про те, як він вилікувався?

– Так, а що ти хотіла, щоб я просто сидів і чекав поки сюди принесуть твоє бездиханне тіло?

– От тільки давай без пафосу! Тепер зрозуміло про що він хоче поговорити, – я наблизилася до Уітмора – а знаєш, мені й справді потрібні нові шкарпетки! –  висмикнула пару волосин з його хвоста.

– Бачу тобі краще! Ти ціла, тож, не буду тебе затримувати! – с цими словами він розтанув у повітрі.

От же ж гад який! Хоча, на його місті, я б те саме зробила.

У ванні я сиділа довго, мені здавалося, що сморід клітки й крові в'ївся у шкіру. Ледве знайшла в собі сили, щоб забинтувати поранену руку.

Потім Кітті допомогла мені одягтися та принесла поїсти.

Я як раз пила чай, коли прийшов дядько Роберт.

Він кинувся до мене.

– Прости мене моя дівчинко, прости! Це я винен!

– Але чому? Що ви таке кажете дядьку?

– Я не вірив, що ті самі люди, що вбили твою маму й тата, можуть полювати і на тебе, не хотів вірити.

Він сів у крісло.

– Ну, якщо вірити ненормальному, що мене викрав, то він хотів вбити мою матір, та не спромігся. Проте, він постійно наголошував на тому, що саме мій батько був тим, хто все це придумав.

Дядько мовчав.

– Мені шкода, Еллі. Та, може, він брехав? Навіть для Росса це занадто!

– Він сказав, що тато все зіпсував, коли полюбив мою матір.

– Не повторюй ці жахливі слова! Я впевнений, що те, що твій батько полюбив твою матір і з'явилася ти – це найкраще, що з ним сталося.

– Можливо, та сумніваюся, що його дружина думала так само, – я хитнула головою.

Дядько опустив голову.

– Так, Ельвіро, життя перетворюється на тортури, коли живеш з тим, кого на справді не любиш, на жаль. А тепер, розкажи мені все, що з тобою сталося, частину історії ми вже почули від Феррікона. Тепер твоя черга.

І я розказала. Про все, окрім зустрічі з джерелом. В мене було дивне відчуття, що та прекрасна жінка не хотіла, щоб окрім мене ще хтось дізнався про неї.

Якийсь час дядько Роберт мовчав, роздумуючи.

– Все одно я не розумію! Виходить так, що Росс сам тебе підставив. Не знайди ти той документ, не розгадай його – не було б сенсу тебе викрадати. Не розумію! І відстрочене видіння – це потужна магія Еллі, дуже древня. Та, знаєш, гадаю не все, що наговорив той божевільний – правда. Щодо знищення берегинь, у це я можу повірити. До того ж, про них і справді, наче забули, викреслили з історії. Дуже зручно, щоб ніхто і не подумав копати це питання. А от з Ортидами, не вірю! Навіщо взагалі давати силу, якщо всіх вбивати? Маячня якась.

Я знизила плечима та позіхнула. Як же важко дядьку повірити у зло!

– Вибач люба, я втомив тебе! Лягай спати! – він поцілував мене у лоба й вийшов.

Схопивши з тумбочки кристал, зв’язалася одразу з усіма дівчатами, не було сил говорити з кожною окремо.

– Еллі! – закричали вони хором.

– Ти жива! – скрикнула Глорі.

– Розкажеш все?! – сплеснула руками Марта.

– Вона ж от-от засне! – посміхнулася Флора.

– Дівчата, я жива! Зі мною все добре! Все розкажу потім, цілую вас, утім, Флора права, очі просто злипаються.

Ми попрощалися і я залізла у ліжко. В небі висів повний місяць заливаючи кімнату своїм срібним сяйвом, постіль була м'яка й тепла, та мені все ж таки знадобився час, щоб заснути.

Вже засинаючи я відчула, що хтось стоїть біля мого ліжка, а потім теплі губи ніжно торкнулися моєї щоки й запах лісу огорнув мене.

– Себастіан... – це була остання розбірлива думка.

Мене кликав батько. Я точно знала, що це саме його голос.

- Ельвіро! Ельвіро! Іди сюди!

Глянула на себе – цього разу я не була дитиною, а такою як і в житті.

Я впізнала місце, де знаходилась, це був мій родовий замок. Підхопила спідницю й побігла до бібліотеки.