Палац Посейдона - Томас Тімайєр

— Зараз це скінчиться! — прокричав Рембо, перекриваючи гуркіт води. — Щойно під воду порине нижня частина кабіни.

І справді, коли рівень води став доволі значним, достигнувши півметра, струмінь послабився. Вода надходила до батисфери швидко, але рівномірно.

Оскар відчув, як вгору по ногах повзе холод, і почав легенько тупцювати на місці, як це й радив робити Рембо. Вуха раз у раз закладало, тож, щоб позбутися неприємних відчуттів, доводилося весь час робити ковтальні рухи.

Коли вода дійшла до пояса, Рембо скомандував:

— А тепер мерщій вдягайте шоломи. Якщо виникнуть труднощі, — подайте знак, і я допоможу. Щойно впораєтеся, Океанія під’єднає до балона дихальні шланги.

Оскар підняв над головою латунну кулю з ілюмінатором спереду, насунув її на себе і защепнув металеві застібки. Всередині було досить холодно й волого. Єдине, що він тепер міг чути, так це звук власного дихання.

Оглядове скло відразу ж запітніло. Крихітні крапельки води стікали вниз по його внутрішній поверхні. Та Оскар сподівався, що вони зникнуть, щойно буде підключено кисень. Адже зараз він бачив усе, як у тумані.

Океанія тим часом прикрутила штуцер шланга до його шолома. Оскар кілька разів глибоко вдихнув, проте нічого не змінилося. І лише коли Рембо відкрив вентиль балона, всередині шолома неначе повіяв свіжий вітерець. Почулося неголосне шипіння, і газова суміш під тиском заповнила шолом Оскара. Туман на оглядовому склі зник. Інженер запитально глянув на юнака, і той жестом показав йому: все гаразд.

Вода в батисфері вже досягала шиї. Ще кілька хвилин, і кабіна заповниться. Було страшенно холодно, і Оскар відчував, як у нього цокотять зуби. Хотілося вірити, що це минеться, проте часом здавалося, що без жодного руху він не зможе витримати й хвилини. Ну ж бо, вперед!

Ніби прочитавши його думки, Рембо потягнув за якийсь важіль. Почулося неголосне клацання, і в оболонці «Наутілуса» виникла шпарина, яка ніби оперізувала переднє панорамне вікно. Шпарина закінчувалася на рівні підлоги потужними шарнірами, важелі яких кріпилися до оболонки болтами. Таким чином, частина передньої стінки батисфери — доволі товста сталева плита, — відкидалася вперед і висувалася, утворюючи щось на кшталт підйомного мосту середньовічного замку.

Потужний промінь ліхтаря, котрий тримала Океанія, освітив мулисте дно. Кілька дрібних рибинок метнулися геть. Серед каміння повзали краби, забарвлені у колір піску та мулу. Тому помітити їх можна було, лише коли ці ракоподібні рухалися.

Гумбольдт подав знак, і всі четверо покинули «Наутілус» і рушили в невідомі глибини.

Іще один страшний поштовх струснув корпус «Каліпсо». Рубка, розташована біля дна, заходила ходором. Почулися здавлені крики. Шарлотті дивом удалося втриматися й не вдаритися об гостре ребро шпангоута, що проходив крізь рубку. Навпомацки вона відшукала в темряві Вілму і пригорнула її до себе, коли наступний удар струсив корабель до самої основи. Дехто з матросів покотився вниз палубним настилом і з гуркотом врізався в переборку, де й залишився лежати, стогнучи та лаючись. З усіх боків у темряві чулися страшні прокльони.

— Що знову відбувається? — Шарлотта намагалася втримати Вілму. Ківі в паніці пищала й виривалася з рук.

— Здається, ми на дні! — важко вимовила Еліза.

Шарлотта сперлася на виступ у стіні й пересунулася ближче до ілюмінатора. Спочатку вона нічого не могла розібрати, тому що від удару судна об дно вгору здійнялася мулиста каламуть, та за деякий час ця пелена розсіялася. Шарлотта припала до скла. Перед нею лежала одноманітна рівнина, посічена скелями, долинами та підводними ярами. Здавалося, що навіть обрій похилився, та це було пов’язане з тим, що «Каліпсо» лежала на правому борті. Вдалині мерехтіло слабке світло, а тьмяні відблиски палубних ліхтарів, які й досі не згасли, вихоплювали з мороку найближчі скелі. Їхні злами та виступи скидалися на голови жахливих міфічних чудовиськ, які насмішкувато вирячилися на затонулий корабель. Монстр, який затягнув їх у цю похмуру підводну могилу, зник, нарешті, надавши їм спокій.

Вони були ув’язнені на страхітливій відстані від поверхні моря, в темряві. І лише диво могло б їх урятувати, та годі було на це сподіватися. Хіба що…

Дівчина не встигла додумати до кінця, тому що вдалині завидніло якесь слабеньке світло. То піднімаючись, то опускаючись, воно поступово наближалося. Всі, хто був у рубці, теж помітили його. Матроси, котрі знайшли в собі сили підвестися, припали до ілюмінаторів.

Проте назовні було не лише світло. На оксамитовому тлі глибинної пітьми поступово почала вимальовуватися гігантська зловісна фігура — така собі потворна подоба людини, яка стискає в руці ліхтар. Заввишки цей монстр досягав метрів із п’ятнадцять. Він невпевнено ступав по дну й похитувався, неначе моряк напідпитку. Поряд із цим гігантом уламки кораблів, розкидані навколо, здавалися просто вуличним сміттям. Він перетинав улоговину, руйнуючи ногами скелі з такою легкістю, ніби це були тендітні черепашки виноградних равликів.

— Що це таке, хай би йому грець? — пробурмотів Клеман, ледве стримуючись, щоб не закричати від незрозумілого жаху.

— Це машина, — прошепотіла у вухо Шарлотті Еліза. — Механічна подоба людини.

— Робот — такий самий, як Герон, — відгукнулася Шарлотта. — Пам’ятаєш, на Ейфелевій вежі, у Тесла?

Еліза кивнула.

— Тільки цей у сотню разів більший. Поглянь, він прямує до нас!

Так воно й було. Своєю хиткою ходою робот помалу наближався до корпусу «Каліпсо». Із його страхітливої голови виривалися струмені пари, які одразу ж перетворювалися на хмарки бульбашок, а від його кроків стугонів донний ґрунт.

За кілька секунд він уже опинився поряд. Страхітливі ноги монстра прокрокували просто перед ілюмінаторами рубки, і Шарлотта почула, як одразу кілька матросів почали молитися. Що ж сталося з цими жорстокими та грубими хлопцями, які були просолені штормом і видублені вітром, які весь час дошкуляли їй своїми глузуваннями під час експедиції?