Палац Посейдона - Томас Тімайєр

Механічна людина важко ступала по морському дну, тягнучи за собою якірний ланцюг «Каліпсо». Потворний монстр прямував до нагромадження скель, що його Оскар прийняв було за комплекс будівель у віддаленій частині улоговини.

Юнак розгублено подивився на своїх супутників. І що ж тепер робити? Невідомо, що може на них чекати в підводному місті, а місцеві мешканці, якщо такі взагалі там є, навряд чи виявлять до них надзвичайну гостинність. Гумбольдт, Океанія і Рембо також нерішучо тупцяли на одному місці. Надто вже несподіваним виявилося те, що вони побачили в улоговині. Та оскільки відступати вони не могли, доводилося спускатися вниз.

Питання полягало ще й в тому, як це здійснити.

Ліворуч і праворуч, скільки було видно, тягнулося стрімке урвище. Ані виступів, ані східців, ані відлогих схилів. На перший погляд, спуститися вниз було неможливо. Скелі були стрімкими та гладенькими, а їхня висота досягала шістдесяти, а подекуди, може, й сімдесяти метрів.

Рембо трохи відступив назад і глянув на манометр кисневого балону, що його тягнув на собі Гумбольдт. Океанія увімкнула ліхтар, щоб її батько міг побачити показання приладу, і в його світлі Оскар помітив, що обличчя інженера зробилося стурбованим. Потім Рембо підняв угору обидві руки й показав за допомогою пальців цифру «п’ятнадцять».

П’ятнадцять? Залишилося якихось п’ятнадцять хвилин? Невже вони вже витратили майже половину запасу кисню й так довго йшли до цієї улоговини?

Рятівна думка сяйнула Океанії, вона першою все зрозуміла. Спритними рухами дівчина відокремила свинцеві підошви від чобіт свого скафандра і скинула їх униз, у провалля, а потім запропонувала й всім негайно зробити те ж саме. Оскар був здивований — адже без свинцевих тягарів на ногах вони не зможуть пересуватися на дні, а просто спливуть угору, на поверхню. Проте коли Гумбольдт і Рембо також позбавилися від своїх підошов, він зрозумів, що це — їхній порятунок.

Тим часом Океанія присіла перед ним, допомогла звільнитися від вантажів і скинула їх у провалля, як і решту. Оскар одразу ж відчув, що став набагато легшим — тепер йому навіть доводилося докладати певних зусиль, щоб устояти на ногах. Потім дівчина схопила його за руку, відштовхнулася від каменя і плавно перестрибнула через край скелі. Гумбольдт і Рембо, не змигнувши оком, зробили те ж саме.

Оскар навіть не думав опиратися — страх буквально паралізував його. На дві-три секунди він завис над безоднею, вдивляючись униз, а потім почалося стрімке падіння.

Тривало воно, як здалося Оскару, цілу вічність. Повз нього пропливали, неначе підводні велети, величезні виступи скель — так близько, що можна було простягнути руку й доторкнутися до шорстких каменів. На півдорозі йому здалося, що все, що відбувається, — це просто сон, а кам’яна стіна, повз яку він пролітав, — щось на кшталт розмальованої театральної декорації, яку піднімають і опускають робітники сцени. Втім, ударившись ліктем об гострий камінь, що стирчав із стіни, він, нарешті, зрозумів, що це зовсім не ілюзія.

Тим часом швидкість падіння вповільнилася, й незабаром вони вже плавно гойдалися біля дна, неначе парашутики кульбабки. Поштовх під час приземлення виявився не сильнішим, ніж якби він зістрибнув із невисокої огорожі або з шафи. Злегка присівши, Оскар став на рівні ноги. Океанія посвітила ліхтариком ліворуч — зовсім близько валялися скинуті свинцеві підошви, а трохи далі — ще, і ще. Поспішаючи й через це плутаючись у ремінцях, усі четверо знову прилаштували їх на ноги й, нарешті, знову відчули під ногами твердий ґрунт.

Оскар глянув угору. Підводні скелі похмуро височіли над ними, гублячись у темряві. Важко навіть уявити, скільки б вони витратили часу на те, щоб спуститися в це провалля традиційним способом. Напевне, вже на півдорозі в них закінчився б кисень. І це стало б початком кінця. Та зовсім несподіване й дотепне рішення, що сяйнуло Океанії, врятувало їх усіх.

Він із захватом подивився на дівчину і підняв угору великий палець. Взагалі-то, мовою водолазів цей жест означає «спливаємо на поверхню», та усмішка Океанії красномовно свідчила — вона зрозуміла, що саме він має на увазі.

Тепер відстань до «Каліпсо» значно скоротилася. На щастя, цей стрибок не лише дав змогу уникнути важкого спуску, але й наблизив їх на кількасот метрів до мети. Оскару навіть почало здаватися, ніби він чує, як скрегоче метал на корпусі корабля, коли той зачіпає гостре каміння. Дно здригалося під ногами механічної людини, уламки старих суден розліталися на всі боки, а мул здіймався аж до поверхні.

Видовище було страхітливе: робот височів серед купи корабельних залишків, як така собі рухома вежа. Оскар навіть зумів розгледіти, що цього потворного велетня виготовлено з різнокаліберних металевих деталей. Деякі пластини, що вкривали його тіло, на вигляд були новенькими та блискучими, інші були вкриті іржею або облупленою фарбою. Руки та ноги робота скидалися на шатуни парового двигуна, а суглоби мали дивовижну схожість із маховиками. Невідомо, який саме двигун надавав руху механічному монстрові, та за його спиною повсякчас вирував величезний струмінь бульбашок якогось газу та водяної пари. Перекинувши через плече якірний ланцюг, він, наче соломинку, тягнув усе далі й далі тисячотонну махину корабля, й можна було лише фантазувати з приводу того, яке ж надзвичайне джерело енергії дає змогу цьому механізму розвивати таку гігантську потужність.

Та головним було зовсім інше питання: хто керує цим механізмом?

Оскар відчував, як його сковує жах. Дивне підводне місто, небачені потужні механізми — невже все це має відношення до того завдання, яке наважився виконати Гумбольдт? І чи не були всі ці витвори інженерного генія саме тими морськими чудовиськами, про які розповідав їм капітан?

Проте цікавість усе ж таки взяла гору, здолавши страх. Вони зайшли так далеко, що тепер мали повне