Палац Посейдона - Томас Тімайєр
— Відчиніть, негідники! — заволав капітан. — Я наказую негайно відчинити!
Він відчайдушно замолотив кулаками по металу, та Норвежець удав, ніби нічого не чує. Він розумів, що, коли він зараз хоча б на міліметр відчинить герметичні двері, вода увірветься в трюмні приміщення, й корабель за лічені хвилини заповниться нею по вінця й потоне, або ж перевернеться догори кілем. Якщо в тих, хто встиг сховатися, й зберігся хоча б примарний шанс на порятунок, то він був тут, у водонепроникному підпалубному просторі.
Подумавши про це, Норвежець засунув важкий дверний замок. Клацання його прозвучало, неначе смертний вирок тим, хто залишався за дверима.
Не заглядаючи більше в ілюмінатор, він, злегка похитуючись через незвичне положення судна, почав спускатися по трапу в глибину трюму — в рубку сонара, що була розташована біля самого днища «Каліпсо».
Саме там найдовше зберігалося повітря навіть у разі, якщо корабель потоне.
33— Господи, ви лишень погляньте!
Оскар припав до скла обличчям, більше не відчуваючи холоду. В червонуватому мороці він невиразно бачив велетенську тінь яка спускалася на дно з поверхні моря. Щосекунди тінь наближалась і збільшувалася, стаючи схожою на роздуту тушу дохлого кита. Час від часу там спалахували якісь блакитні відблиски, схожі на електричні розряди. Поряд ворушилася й інша тінь — така ж сама за розміром, але кутаста, ніби поламана. Оскару вдалося розгледіти конусоподібне тіло та міцні суглобисті кінцівки, які вчепилися в цю кутасту тінь. Безліч повітряних бульбашок, вируючи, здіймалися на поверхню, й це свідчило про те, що боротьба двох титанів триває.
Оскар не знав, що й подумати про це неймовірне видовище.
— Що ж це таке? — нарешті прошепотів він.
Поряд невтішно зітхнув Іполіт Рембо:
— Це гине «Каліпсо».
— Що ви сказали? Але ж цього не може бути!
— Очевидно, може. Придивіться уважніше. Бачите характерні палубні надбудови, струнку стрілу парового підйомника, напівкруглу відкриту частину містка й нижнє потовщення в корпусі судна — там, де розташовано рубку сонара? Корабель, який я сам збудував, я впізнаю навіть на дотик!
— От дідько, ви маєте рацію, — вигукнув Гумбольдт. — Дивно, що навіть електричні мережі ще працюють. Дивіться — палубні ліхтарі світяться.
— Ну, мене це якраз не дивує, — сказав інженер. — «Каліпсо» сконструйовано так, щоб вона могла витримувати навіть удари тайфунів.
Оскар знову обернувся до ілюмінатора.
— Та якщо це «Каліпсо»… — тихо пробурмотів він, — що ж це за потвора тягне її на дно?
Голос Гумбольдта затремтів.
— Боюся, що це — саме те морське чудовисько, на яке ми весь цей час марно чекали.
— Чудовисько… — Оскар усе ще не міг усвідомити всю жахливість ситуації. — А екіпаж і пасажири? Що сталося з Елізою, Шарлоттою… з Вілмою?
Учений безсило схилив голову і ледве чутно промовив:
— Сподіваюся, Господь був милостивим до них…
…«Каліпсо» була на краю загибелі. Стогін корпуса та гуркіт шпангоутів заглушав лише плюскіт води, що лилася крізь пробоїну в трюми. Еліза мала слушність: судно поринало на дно, і дедалі швидше й швидше. Бульбашки повітря з шумом проносилися повз ілюмінатори рубки. Знизу їх підсвічувало дивне червонувате світло.
Шарлотта прикусила губу. Ну чому, чому це сталося саме з ними? Чи не тому, що і Рембо, і Гумбольдт, і капітан «Каліпсо» цілком покладалися на техніку й нові прилади? А в результаті ані сонар, ані новітня парова турбіна високого тиску не допомогли уникнути небезпеки. Людська відсталість, упертість і неготовність до зустрічі з невідомим, нездатність приймати швидкі рішення зіграли фатальну роль. Тепер це чудове судно спіткає доля всіх тих кораблів, які зникли безвісти поблизу цього архіпелагу за останні кілька місяців.
На щастя, в судновій електромережі ще була напруга: лампи в рубці мерехтіли, проте все ще світилися. Це було дивовижно — адже більша частина корабля, включаючи машинне відділення, де було розташовано генератори, вже має бути затопленою. Проте, врешті-решт, це все — лише питання часу, незабаром світло згасне, тож їм із Елізою доведеться провести останні години свого життя в повній темряві.
Шарлотта ковтнула й відчула характерне клацання у вухах — то була перша ознака того, що тиск повітря збільшується. Довелося затиснути ніс і різко видихнути, щоб вирівняти тиск у внутрішньому та зовнішньому вухах.
Раптом за зачиненими дверима рубки почулися чоловічі голоси. Хтось важко закашлявся, а потім у двері енергійно постукали.
— Є тут хоча б хтось? — почувся хрипкий голос. Чоловік розмовляв французькою.
— Так, — відповіла Еліза. — Тут дві жінки.
— Відчиніть, заради Бога!
— Мабуть, це ті, кому вдалося врятуватися з верхньої палуби! — вигукнула Еліза. — Треба їх пустити. Мерщій, допоможи мені.
Шарлотта вилізла зі своєї сховки під столом і поволі поповзла до Елізи. Корпус корабля так само зберігав сильний бортовий крен. Натиснувши удвох, жінки спробували відчинити замок, але в момент катастрофи переборка зсунулася, й двері затиснуло в одвірку. Нарешті, їм удалося відсунути засув і трохи прочинити стулку.
У коридорі, що вів до рубки, скупчилися семеро абсолютно знесилених і виснажених матросів. Одного з них було поранено, він ледве стояв на ногах — його підтримували товариші. Глибока рана на скроні була заюшена кров’ю. Шарлотта впізнала в пораненому Клемана,
