Палац Посейдона - Томас Тімайєр

Тільки Еліза продовжувала зберігати самовладання. Шарлотта помітила, як спалахнули очі жінки.

— Я ж казала тобі, що все це — не просто збіг обставин, — гаряче прошепотіла вона. — Я майже впевнена, що нас врятують, ось побачиш!

Ледве Еліза вимовила ці слова, як механічна людина нахилилася, простягнула свої величезні руки й учепилася за корпус корабля. Пролунав страшенний скрегіт, брязкання металу, й новий поштовх струсив бідолашне судно. «Каліпсо» при цьому на кілька метрів відірвалася від дна, а палубний настил рубки задвигтів під ногами, як під час землетрусу. Шарлотта втиснулася між бортом і сталевою балкою, щоб знову не впасти, і при цьому ще й примудрялася міцно тримати сумку з Вілмою.

Піднявши «Каліпсо», робот протягнув корабель кілька десятків метрів і знову опустив на дно. Корпус судна при цьому рипів і стогнав, ледве не розламуючись по швах. Тепер і Шарлотті залишилось тільки молитися, щоб корабель витримав неймовірні навантаження, інакше всі вони загинуть.

Потім усе повторилося в тому ж порядку. Сталева людина тягла їх разом із кораблем крізь морок, дедалі глибше занурюючись у довгу та широку улоговину на дні.

Коли перше здивування минуло, Шарлотта теж дійшла висновку, що Еліза має рацію. Існував якийсь план. Він просто не міг не існувати. Усе, що відбувалося, було ретельно підготовлено заради досягнення конкретної мети. Якщо «Каліпсо» ще хоч трохи протримається, то цілком імовірно, що вони, нарешті, дізнаються, хто й навіщо все це затіяв…

…Мул на дні заважав просуванню вперед. Кожний крок свинцевих чобіт Оскара здіймав угору густу каламуть, що погіршувала видимість. Світло підводного ліхтаря перетворювалося на світний туманний ореол. На щастя, орієнтуватися їм допомагало розсіяне світло, що виходило із розпадини, інакше вони давно б загубили дорогу.

Далеко позаду все ще проглядали округлі обриси «Наутілуса», їхнього останнього прихистку на шляху до незвіданого. Від самої думки про те, а чи не було, часом, страшною помилкою те, що вони наважилися покинути батисферу, Оскара охопила легка паніка. Та врешті-решт він розумно розсудив, що жодні міркування щодо цього вже не мають ніякого сенсу. Як би не складалися подальші події, всі шляхи назад було вже відрізано.

За декілька сотень кроків мулисте дно лишилося позаду. Донна поверхня зробилася кам’янистою, і видимість одразу покращилася. Бліді, схожі на вугрів риби повільно звивалися серед уламків граніту завбільшки з футбольний м’яч, а, потрапляючи у промінь ліхтаря, негайно кидалися навтьоки. Інших істот, які були схожі на піщаних мокриць розміром із черевик, світло, навпаки, приваблювало. Щоразу, коли вони підповзали занадто близько до нього, Оскар обминав їх. На щастя, глибоководна зона виявилася не так щільно заселеною, як вважали дослідники. Дюжина війчастих червів, якісь багатоніжки та кілька видів молюсків — оце й усе.

Крок за кроком екіпаж «Наутілуса» просувався по дну, але тепер навколо них височіли уламки суден — іржаві, зім’яті, ніби пожмаканий папір, корпуси, ребра шпангоутів, роз’їдених корозією, поламані щогли й пошматований такелаж. Усе це робило кожний крок надзвичайно важким і небезпечним. Оскар ішов і міркував собі далі.

Як же з ними могли трапитися всі ці негаразди? Де вони припустилися помилки? А, може, помилкою була сама затія Гумбольдта взятися за розслідування загибелі грецьких суден. Звісно, під час подорожі до Анд Оскару теж доводилося потрапляти у складні ситуації. І тоді він кляв себе за легковажність і мріяв якнайскоріше опинитися вдома, в Берліні. Але те, що відбувалося зараз, було набагато гіршим. Їхнє життя висіло на нитці, і достатньо було найменшої випадковості, щоб усі вони знайшли тут сиру й похмуру могилу. Кожний ковток повітря нагадував, що навколо них чужий світ, до якого вони не належать, і найменша неуважність щосекунди може обернутися загибеллю.

Незважаючи на це, Оскар продовжував іти разом з усіма, і цей рух потроху долав тужливий морок, що охопив його душу. Рух завжди був йому корисним. Він проганяв холод із тіла і вселяв надію на щасливе завершення, яким би надзвичайним воно зараз не здавалося.

За декілька хвилин мандрівники досягли краю розпадини. Із її глибини пробивалося червонувате світло. Розпадина була величезною — справжня підводна долина — і пролягала далеко за межі видимості. Десь тут і мала лежати бідолашна «Каліпсо».

Друзі обережно наблизилися до краю і зазирнули вниз. Океанія вимкнула ліхтар, і Оскару знадобився деякий час, щоб його очі звикли до напівтемряви. Тільки тепер він зміг роздивитися те, що лежало біля його ніг, — провалля або улоговина, сповнена червоних, жовтих і зелених вогнів. Вони були повсюди. Деякі горіли нерухомо, інші постійно пересувалися. Напівосвітлене дно улоговини було майже рівним та щільно всіяним залишками розбитих кораблів. Оскар міг розрізнити щогли, надбудови, корпуси — цілий лабіринт, у якому могло загубитися все, що завгодно.

Він почав було рахувати жертви корабельних аварій, та, дійшовши до сотні, збився й облишив цю безнадійну справу. Тим більше, що він раз у раз відволікався на рухливі вогні. Вони були встановлені на дивних транспортних засобах, котрі жваво сновигали між уламків, ретельно обмацуючи їх фарами-шукачами, ніби тонкими блакитнуватими пальцями. Одне із джерел світла видалося юнакові особливо яскравим. Світло виходило з віддаленого нагромадження скель, що нагадувало якісь будівлі, — і Оскару навіть примарилося, що він бачить удалині куполи та вежі. Втім, усе це могло б бути звичайною зоровою оманою.

У цьому місці і в цей час ніщо вже не здавалося неможливим.

І одразу ж Гумбольдт схвильованими жестами привернув до себе увагу — його рука в рукавиці наполегливо вказувала у праву частину улоговини. Оскар глянув туди, та тільки за деякий час зміг зрозуміти, на що саме вказує вчений: там лежала «Каліпсо».

Упізнати дослідницьке судно було легко — білий корпус, витончені обриси, знайомі палубні надбудови. Та загибле судно… рухалося! Неначе равлик, воно повзло уздовж кам’янистого дна, а трохи придивившись, юнак зрозумів, що буксирує його гігантська людиноподібна фігура — щось на кшталт Циклопа, про якого він знав із грецьких міфів. І лише помітивши грона парових бульбашок, що здіймалися вгору з