Палац Посейдона - Томас Тімайєр
— Боже милий! — прошепотів Оскар. — Що ж це таке?
— Корабельне кладовище, — відповів учений.
— І ви вважаєте, що всі ці кораблі могли зазнати аварії в одному й тому ж самому місці?
— Ні в якому разі, — промовила Океанія. — Це просто неможливо. Адже ніякі рифи на світі не здатні погубити таку силу кораблів. Їх уже давно б помітили на карті, й моряки обминали б це небезпечне місце.
— Погляньте! — Рембо вказав на розпадину. — Мені здається, що джерело світла пересувається.
І справді — тіні, що їх відкидали уламки старих суден, пересувалися по камінню, неначе стрілки сонячного годинника.
Раптом світло різко посилилося. Із розпадини викотилася яскраво-червона куля й на величезній швидкості, неначе метеорит, стрімко помчала вгору і зникла у верхніх шарах моря. Почулося пронизливе завивання.
Оскар відсахнувся від вікна. На якусь мить йому здалося, що перед ним промайнули в напівтемряві величезні пазуристі лапи та щупальці…
…Еліза штовхнула двері, обшиті листовим залізом.
— Ми на місці. Заходь!
Шарлотта обдивилася кругом себе. Приміщення було порожнім і безлюдним.
— І ти впевнена, що ми тут будемо в безпеці.
— Принаймні, тут набагато безпечніше, ніж на палубі.
Еліза зачинила двері й обійшла всі куточки рубки. Крізь ілюмінатори сюди проникало слабке світло.
— І що ж тепер?
— Чекати і пильно спостерігати за всім.
— За чим саме?
— Поки не знаю. Звертай увагу на все незвичайне, а особливо на світлові ефекти.
Шарлотта наблизилася до одного з ілюмінаторів, котрий дивився просто в чорну безодню моря. Тривога не полишала її. Що це за дивні маяки? Невже вони зіштовхнулися з тим самим явищем, про яке розповідав Нікомедес?
Дівчина вже хотіла запитати про це Елізу, аж ось у непроглядній глибині замерехтіло світло. Звідки воно узялося в морських глибинах? Мерехтіння мало криваво-червоний відтінок і ставало дедалі яскравішим. Шарлотта відсахнулася: що б там не ховалося у морських глибинах, та воно рухалося просто до неї.
— Боже, захисти нас!
— Що ти там бачиш? — скрикнула Еліза.
— Там… Щось стрімко наближається до нас із глибини.
— Де воно? Ану ж бо, дай мені глянути.
Еліза перебігла на інший бік рубки і теж подивилася в ілюмінатор. Між тим, світло стало таким яскравим, що відкидало відблиски на її обличчя.
Тієї ж миті жахливий поштовх струсив корпус «Каліпсо». Судно сильно накренилося. Підошви ніг Шарлотти ковзнули сталевою підлогою рубки, та перш ніж врізатися у протилежну стіну, вона встигла підхопити зі столу сумку з Вілмою.
Боляче вдарившись об металеву стінку плечем, дівчина мимоволі застогнала. Елізі теж добряче дісталося. Відійшовши від ілюмінатора, вона ковзала по підлозі, балансуючи руками, аж поки вчепилася за металеву вертикальну стійку. Тепер у рубці чулося лише її переривчасте важке дихання.
— Тримайся за щось! — вигукнула Еліза. — Ти маєш знайти собі опору, і мерщій!
Шарлотта в паніці озирнулася. Її погляд зупинився на одному зі столів, що були міцно пригвинчені до підлоги. На ньому було складено карти глибин і схеми, що їх виконав самописець сонара. Дівчина присіла навпочіпки, опустила нижче голову і за лічені секунди вправно залізла під стільницю. Там вона могла почуватися більш упевнено, спираючись руками й ногами на бічні стінки стола. Залишалось дочекатися наступної атаки. Вілма тремтіла й попискувала від страху, притискаючись до Шарлотти.
За якусь мить «Каліпсо» знову струсив поштовх. Пролунало огидне скреготіння, а потім щось зашуміло, наче над ними летіла ціла зграя птахів.
— Трюм заливає водою! — розпачливо вигукнула Еліза. — «Каліпсо» отримала пробоїну! Ми всі потонемо!
…Норвежець саме перетинав кормову палубу, коли з води виткнулися гігантські щупальці. В мерехтливому світлі палубних ліхтарів вони були схожими на кінцівки велетенського восьминога, проте з тією різницею, що були виготовлені з металу, тож не могли належати живій істоті. Він устиг помітити, з чого вони складалися: іржаві сталеві балки, недбало склепані або зварені уламки шпангоутів, різноманітне залізяччя й навіть частини корабельних машин. І весь цей залізний хаос було скріплено докупи міцними сталевими канатами, які надавали йому руху. Незграбні суглоби гігантських рук складалися зі сталевих коліс і валів. На кінцях затисків, якими вони завершувалися, горіли яскраві вогні, які в темряві можна було переплутати з вогнями берегового маяка.
Вода потоками лилася з цих іржавих лап, затоплюючи палубу. Потім почулося оглушливе скреготіння, страхітлива конструкція почала рухатися, вигнулася й завдала першого удару об борт «Каліпсо» — зверху вниз, обрушивши на край палуби всю свою вагу. Дерев’яний фальшборт розсипався на тріски, металева обшивка зім’ялася, неначе паперова. Судно накренилося, притиснуте сталевим чудовиськом, що виринуло з безодні. Висока хвиля накотилася на напівзруйнований борт і затопила палубу, підхопивши з собою кількох матросів, які трапилися їй на шляху. Норвежець бачив, як вони марно намагалися хоч якось учепитися за леєри, благали їм допомогти, а потім зникли в темному вирі безодні.
Море зробилося ще лиховіснішим і заклекотіло, коли сталеві кігті-затиски вчепилися в дослідницький корабель і потягли його на глибину. Охоплений панікою, Норвежець разом із рештою моряків, які перебували на головній палубі, кинувся до трапу, що вів униз. Виявилося, що він був останнім у величезному натовпі людей, які скупчилися перед вузьким проходом, і, здавалося, минула ціла вічність, перш ніж йому вдалося протиснутися туди.
Ледве за Норвежцем почали зачинятися нижні водонепроникні двері, як корпус «Каліпсо» ліг на правий порт. Морська вода потоком
