Чорнильна кров - Корнелія Функе
— Отже, обережніше, — прошепотів Вогнерукий. — Ти ж не хочеш, щоб твій перший день удома став твоїм останнім днем.
Сп'яніння від повернення помалу вивітрилося, і він знову думав тверезіше. Проте щастя, м'яке й тепле, мов пушок молодого птаха, залишилося в його серці.
Біля струмка Вогнерукий зняв одяг, змив з тіла русалчин мул, кіптяву вогняних ельфів і бруд того світу. Убрався в одяг, який не носив десять років. Вогнерукий ретельно за ним доглядав, та кілька дірок у чорній тканині міль все-таки прогризла, та й рукави зносились. Одіж була чорно-червоною — кольорів вогнедувів; так само канатохідці вдягаються в небесну блакить. Він провів по шерехатій тканині, вдягнув сорочку з широкими рукавами й накинув на плечі темний плащ. Добре, що вбрання ще впору. Дороге задоволення — пошити новий одяг, навіть якщо просити кравця перешивати стару одіж, як то робили шпільмани.
Коли почало сутеніти, Вогнерукий став шукати безпечне місце для ночівлі. Урешті виліз на звалений корковий дуб: його коріння стирчало так високо в небо, що було добрим місцем, щоб заночувати. Дерево далі хапалося за землю, наче не хотіло просто так відпускати життя. Його крона випустила свіжі пагінці, хоча вже в землю. Вогнерукий чіплявся за шерехату кору і, балансуючи, вправно видерся могутнім стовбуром.
Коли він випростався зверху серед коріння, звідти знервовано випурхнули феї, які саме шукали будівельний матеріал для гнізд. Блакитні феї не особливо дбають про гнізда, які будують навесні, проте щойно перший листок стане кольоровим, вони лагодять їх та набивають хутром і пір'ям, вплітають травинки й гілочки в стінки й ущільнюють їх мохом та феїною слиною.
Двоє малесеньких блакитних створінь не полетіли геть, а жадібно витріщилися на його лисяче волосся. Вечірнє сонце, просочуючись крізь гілля, вималювало їхні крила червоним.
— Ну звісно! — Вогнерукий тихо засміявся. — Ви хочете кілька волосин для ваших гнізд.
Він відрізав пасмо волосся. Дрібненькими, як у жучка, руками одна фея схопила той жмутик і швиденько шмигнула геть. Інша, така маленька, що, певно, тільки-но вилупилася зі свого перлисто-білого яйця, полетіла вслід за нею. Він скучив за ними, за цими маленькими нахабними створіннями, так скучив.
Під ним поміж деревами обступала ніч, над ним верховіття дерев ще червоніли на західному сонці, як щавель на літньому полі. Скоро феї заснуть у гніздах, миші й кролики — у норах, у білок від нічної прохолоди замруть лапки, і мисливці готуватимуться до полювання.
«Сподіваюся, в них не прокинеться апетит на вогнедува», — подумав Вогнерукий і розлігся на зваленому стовбурі. Устромив ножа в надтріснуту кору, накрився плащем і подивився вгору на темне листя. Сова здійнялася з дуба й зникла. Коли згас день, дерево уві сні зашепотіло слова, незрозумілі жодному людському вухові.
Вогнерукий заплющив очі й прислухався.
Він знову вдома.
Дочка Чарівновустого
Хіба існував лише один світ, який мріяв про інші світи?
Філіп Пульман. Чарівний ніж
Меґі ненавиділа сварки з Мо. Вона тремтіла, і ніщо не могло її втішити: ні мамині обійми, ні лакричні цукерки, які Елінор тицяла їй, коли їхні голоси долинали аж до бібліотеки, ні Даріус, який вірив у чудодійну силу гарячого молока, підсолодженого медом.
Ніщо.
Сварка особливо неприємна, тому що Мо власне прийшов до неї лише щоб попрощатися. На нього чекало нове замовлення, кілька хворих книжок, занадто старих і дорогоцінних, щоб переслати їх сюди. Раніше Меґі поїхала б із ним, але цього разу вона вирішила залишитися з Елінор і мамою.
Чому він зайшов до її кімнати саме тоді, коли вона читала записники?
Через ці книжки вони останнім часом часто сварилися, хоча Мо так само ненавидів сварки і зазвичай зникав у майстерні, яку Елінор збудувала для нього за будинком. Перегодом, коли вже не лютувала, Меґі йшла до тата. Він ніколи не повертав голови, коли вона прокрадалася крізь двері й мовчки сідала біля нього на стілець; він там завжди на неї чекав. Меґі спостерігала за його роботою, вона споглядала його ще тоді, коли навіть не могла читати, їй подобалося дивитися за його руками, як вони звільняють книжку з обтріпаного одягу, розклеюють замусолені сторінки, розрізають нитки, що тримають пошкоджений книжковий блок, або розмочують старий клаптик паперу, щоб полагодити протертий аркуш. Невдовзі Мо зводив на неї погляд і питав, чи подобається їй колір лляної обшивки, чи їй також здається, що паперова каша, яку він замісив для склеювання, темнувата. У такий спосіб Мо просив пробачення: не будемо більше сваритися, Меґі, забудьмо, що ми наговорили одне одному…
Але сьогодні інакше. Він не піде у майстерню, а поїде до колекціонера, щоб продовжити життя друкованим скарбам. Цього разу тато не подарує на знак примирення книжку, яку знайшов у антикварній крамничці, або закладку, прикрашену сойчиним пір'ям, на яке він натрапив у садку Елінор…
Чому вона не читала іншу книжку, коли він зайшов до кімнати?
— Їй же Богу, Меґі, в тебе в голові самі записники! — накинувся Мо, як і щоразу, коли ось так на неї натрапляв: лежить на килимі, глуха і сліпа до всього, що відбувається довкола, очі вп'ялися в літери, якими вона записала все, що розповіла Реза — про «те», що вона там пережила. Так Мо називав його сумним голосом.
Там.
Чорнильним світом назвала Меґі ту місцину, про яку Мо говорив так зневажливо, а мама згадувала з тугою… Чорнильний світ, як у книжці «Чорнильне серце», книжці, яка розповідала про ту місцину. Книжки немає, та мамині спогади такі живі, наче не минуло і дня відтоді, як вона там була, в тому світі з паперу й типографської фарби, у світі фей та князів, русалок, вогняних ельфів і дерев до небес.
Незліченні дні і ночі сиділа Меґі біля Рези й записувала те, що мати розповідала пальцями. Голос Реза залишила в Чорнильному світі, а тому вона розповідала дочці про ті роки або олівцем і аркушем,
