Чорнильна кров - Корнелія Функе
Прийнятна ціна! Аякже. Мусили пообіцяти йому майже всі свої кошти, щоб потім ще годинами на нього чекати в цій Богом покинутій місцині, цього вітряного вечора, який пахнув привидами.
— Куниця з тобою? — Орфей спрямував кишеньковий ліхтарик на заплічник Вогнерукого. — Ти знаєш, мій пес її не любить.
— Ґвін саме пішов пошукати щось поїсти. — Погляд Вогнерукого впав на книжку, яку Орфей затиснув під пахвою. — То що? Ти… вже закінчив?
— Аякже! — Пес, вишкірившись, дивився на Фарида. — Слова спершу трохи впиралися. Можливо, через те, що я хвилювався. Як я вже казав, ця книжка, — Орфей провів пальцями по палітурці, — була моєю улюбленою, в дитинстві. Я вперше її прочитав, коли мені було одинадцять. Її викрали з убогої бібліотеки, в якій я її весь час брав читати. Вкрасти самому забракло духу, та я завжди пам'ятав про цю книжку. Вона навчила мене назавжди: з цього світу так легко можна втекти за допомогою слів! Поміж сторінок можна знайти чудових друзів! Друзів, таких як ти, як вогнедуви, велетні, феї!.. Якби ти знав, як я за тобою плакав, коли прочитав про твою загибель! Але ти живий, і все знову буде гаразд! Ти розповіси нову історію.
— Я? — перервав Вогнерукий з іронічною посмішкою. — Ні, повір мені, її розповість інший.
— Можливо! — Орфей закахикав, так, наче йому стало незручно, що так багато розповів про свої почуття. — Хай там як, дуже прикро, що не можу піти з тобою, — сказав він, незграбно ступаючи до паркану на узбіччі вулиці. — Читець мусить лишатися, це залізне правило. Що я тільки не спробував, щоб потрапити до книжки, та все марно.
Він зітхнув, зупинився, застромив руку під куртку, яка незугарно на ньому сиділа, і витягнув аркуш паперу.
— Ось те, що ти замовляв, — сказав він. — Чудесні слова, лише для тебе, вулиця зі слів, які повернуть тебе назад. Ось, читай!
Вогнерукий нерішуче взяв аркуш. Дрібні, похилі літери вкривали його, наче прядиво. Вогнерукий водив пальцем по літерах, ніби на кожну з них спершу мусив указати своїм очам. Орфей спостерігав за ним, як школяр, який чекає на оцінку.
Коли Вогнерукий нарешті підвів голову, його голос звучав здивовано.
— Ти пишеш дуже добре! Чудові слова…
Сироголовий так зашарівся, наче йому в обличчя хтось хляпнув порічковим соком.
— Мені приємно, що тобі подобається!
— Так, мені дуже подобається! Все так, як я тобі й описав. Тільки звучить трішки краще.
Ніяково усміхаючись, Орфей взяв аркуш у Вогнерукого.
— Я не обіцяю, що прибудеш у той самий час, — сказав він стишено. — Закони мого вміння важко зрозуміти, проте повір мені, жоден не знає про них більше, ніж я! Наприклад, книжку слід змінювати або продовжувати розмотувати, використовуючи лише слова, які в ній уже є. Якщо буде забагато чужих слів, нічого не вдасться або станеться щось таке, що ти не задумував! Можливо, станеться щось інше, якщо автор сам…
— Заради всіх фей, у тобі більше слів, ніж у цілій бібліотеці! — нетерпляче перервав Вогнерукий. — Може, вже просто почнемо читати?
Орфей замовк, наче проковтнув язика.
— Авжеж, — відповів він ображено. — Побачиш. З моєю допомогою книжка знову прийме тебе, як блудного сина. Вона вбере тебе, як папір чорнило!
Вогнерукий лише кивнув та подивився на безлюдну вулицю. Фарид відчув, що він дуже хотів вірити Сироголовому, проте боявся знову зневіритися.
— А що зі мною? — Фарид підійшов близько до Вогнерукого. — Він написав щось і про мене, чи не так? Ти перевірив?
Орфей зиркнув на нього менш доброзичливим поглядом.
— Ой, леле! — насмішкувато мовив до Вогнерукого. — Хлопець, здається, до тебе прив'язався! Де ти його підібрав? Десь на узбіччі?
— Не зовсім, — відповів Вогнерукий. — Його висмикнула з його оповідки та ж людина, яка й мені зробила цю послугу.
— Чарівновустий? — Орфей вимовив ім'я так зневажливо, наче не міг повірити, що хтось на нього заслуговував.
— Еге ж. Так його звуть. Звідки ти знаєш? — Здивуванню Вогнерукого не було меж.
Собацюра обнюхував Фаридові босі пальці. Орфей здвигнув плечима.
— Рано чи пізно чуєш про кожного, хто навчає літери дихати.
— Отож-бо? — У голосі Вогнерукого почулась недовіра, але він не розпитував далі. Лише вдивлявся в аркуш, вкритий дрібними Орфеєвими літерами.
Сироголовий усе розглядав Фарида.
— Ти з якої книжки? — запитав він. — І чому не хочеш назад у свою оповідку, а рвешся в його? Тобі ж там нічого робити!
— Яке тобі до цього діло? — вороже відповів Фарид. Сироголовий подобався йому щораз менше. Він був занадто цікавий і занадто хитрий.
Вогнерукий тихо засміявся.
— Його оповідка? Ні, за нею він і на грам не тужить. Хлопець змінює оповідки, як змія шкіру. — В його голосі Фарид почув щось майже подібне до захвату.
— Справді? — Орфей знову глянув на Фарида так зневажливо, що той найохочіше копнув би його в незграбні коліна, якби не собацюра, який витріщався на нього голодними очима.
— Гаразд, — сказав Орфей. — Я тебе все одно застерігаю! Зачитати тебе назад — дрібничка, але цьому пацику нема чого шукати у твоїй оповідці! Я не можу називати його ім'я. І хоча йдеться лише про одного хлопця, я не можу гарантувати, що все вдасться. Та навіть коли і вдасться, він, ймовірно, спровокує плутанину. Можливо, він принесе тобі нещастя!
«Що цей дурень каже? — Фарид подивився на Вогнерукого. — Прошу! — подумав він. — Прошу! Не слухай його! Візьми мене з собою».
Вогнерукий зустрів його погляд. І посміхнувся.
— Нещастя? — сказав він, і по його голосу було чути, що ніхто не мусить розказувати йому, що таке нещастя. — Дурниці. Хлопець приносить мені щастя. Крім того, він досить добрий вогнедув. Він іде зі мною. І ось це також. — Перш ніж Орфей зрозумів, про що йшлося, Вогнерукий схопив книжку, яку Сироголовий поклав біля себе на паркан. — Вона ж тобі більше не потрібна, і я спатиму набагато спокійніше, якщо вона буде в мене.
— Але… — Орфей розгублено подивився на Вогнерукого. — Я ж тобі казав, це моя улюблена книжка! Я дуже хотів би залишити її собі.
— Я теж, — відповів Вогнерукий і простягнув книжку Фаридові. — Ось. Пильнуй.
Фарид притиснув книжку до
