Первісна. Дорога на Тір Мінеган - Олег Євгенович Авраменко

— А таки було, — озвалася Мораґ. — Ми з Етне самі бачили, на власні очі. Й відчували його пекельну силу. А ви з’явилися вже запізно, коли він почав руйнуватися.

— Я не сумніваюсь у ваших з Етне відчуттях, — сказала Ґвен. — Неможливо не це, неможливо інше. Сьогодні вранці у трактирникової доньки Ронвен, — вона кивнула в бік худенької дівчинки, яку саме втішала її мати, — було видіння про те, як у темряву Тиндаяру падає чоловік з мечем. За її описом — чорнявий, безбородий, але з довгими закрученими вусами. Словом, схожий на того ґвардійця, що їхав на чолі вашого загону. Це ж був капітан, так?

І Шайна, і Етне, і Мораґ разом утупились у Ґвен, потім так само дружно подивилися на ту дівчинку, Ронвен, відтак обмінялися між собою поглядами й захитали головами.

— Це справді неможливо, — впевнено сказала Етне.

— Просто збіг, — погодилася з нею Шайна.

— Неймовірний, але збіг, — підтвердила Мораґ.

— А от і не збіг, — вирішила втрутитись у їхню розмову Ейрін. — Ця Ронвен точно впізнала капітана аб Ґрайді. Ще й крикнула йому: „Це ви! Стережіться!“ Ви ж самі чули, Етне, Мораґ. І бачили, як вона вказувала на нього пальцем.

— Вона просто помилилася, — сказала Етне вже не так упевнено. — Мала видіння про якусь іншу подію, але, за дивовижним збігом, це видіння виявилося схожим на те, що сталося сьогодні.

Шайна, Мораґ і Ґвен згідно кивнули.

— Та що це з вами таке?! — Ейрін спересердя аж тупнула ногою. Її дратувала така незбагненна і вперта одностайність хоча б через те, що сам факт пророцтва частково полегшував її почуття провини за смерть Ленана аб Ґрайді. — Ну, було дівчинці видіння. Ну, побачила вона майбутнє. Хіба це вперше?

— Певною мірою, так, — відповіла Етне. — Є різні типи пророцтв, і видіння картин майбутнього належать до катеґорії невідворотних. Тому провидиці ніколи не бачать подій, у яких самі братимуть участь або хоч якимсь чином будуть до них причетні.

— Щось завжди буває вперше, — наполягала Ейрін. — Зрештою, пророцтво таки здійснилося, незважаючи на її спробу відвернути його.

Поки вони обговорювали видіння Ронвен, із трактиру почали потроху виходити налякані слуги та пожильці. Всі вони сторожко оминали гурт відьом, лише одна дівчина, десь Ейріниного віку чи, може, трохи старша, зіщулена та бліда, мов мрець, ішла просто на них, дивлячись перед собою порожнім, невидющим поглядом.

— Гей! — раптом пролунав гучний і басовитий голос трактирника. — Тримайте ту кралю. Вона була з лиходіями.

Дівчина миттю позбулася всієї своє млявості та апатичності і з несподіваною спритністю кинулася до Ейрін. Її очі, досі порожні й бездумні, зненацька спалахнули хижою, несамовитою люттю. У груди їй влучили відразу три блискавки від відьом, дві великі вогняні кулі від відьмака з відьмачкою і навіть маленька, тьмяненька кулька, скерована Фіннелою.

Проте за якусь мить до цього юна чорна чаклунка таки встигла опанувати свою приховану силу. Ейрін не побачила чарів, які вона застосувала, і не відчула на собі їхньої дії, бо блискавки й вогняні кулі завадили дівчині вдарити прицільно. Та, на жаль, останній у її лихому житті удар не пропав марно, а знайшов іншу жертву — разом з уже мертвою чаклункою додолу впала і Ґвен.

Вона корчилась і кричала від нестерпного болю. Бренан негайно гепнувся біля Ґвен навколішки, але міг лише безпорадно й розпачливо дивитися на неї. Так само вчинив і Ліам, з тією тільки різницею, що він не мовчав, як Бренан, а бурмотів: „Ґвен, сестричко… люба, дорогенька… не лякай мене… Як же так?..“ Фіннела пронизливо зойкнула, притисла руки до грудей і зашепотіла: „Ні, ні, ні!.. Це ж неправильно… Ми вже перемогли…“

Шайна, Етне та Мораґ кинулися до своєї сестри, схилились над нею і щось таки зробили, бо вона припинила звиватися, а її сповнені страждань крики перейшли в стогін. Утім, їхні коментарі — „темна енерґія… серце… ліва легеня… селезінка… нирка… якби ж була Іскра…“ — не налаштовували на зайвий оптимізм. Це підтверджували і Ліамові схлипи, і те, як Бренан, коли до нього повернулася мова, відчайдушно заблагав: „Не залишай мене, Ґвен… Як я житиму без тебе?..“

Ейрін бачила все це ніби в тумані, а чула немов крізь щільний шар вати. У її голові пульсувала єдина думка: от іще одна людина вмирає через неї — а вона не розуміє, чому й навіщо. Хіба варте її життя таких втрат? Чи не краще було б їй померти ще в дитинстві, і тоді б Тиндаяр не поглинув капітана аб Ґрайді, не мовчали б одинадцятеро ґвардійців, що перед нападом перебували в трактирі… і хтозна, скільки ще пожильців та слуг убили чорні чаклуни, коли захоплювали зручні для атаки вікна.

А тепер Ґвен… Ейрін знала її лише з розповідей і заочно симпатизувала їй — просто тому, що не могла не почувати симпатії до найкращої Шайниної подруги. Крім того, Ґвен була її сестрою-відьмою, хоч і позбавленою Відьомської Іскри. І якщо для її порятунку потрібна Іскра, то нехай Великий Див, милосердний і всемогутній, візьме в Ейрін цю Іскру й передасть її Ґвен…

Зненацька Ейрін збагнула, що їй робити. Вона не розуміла, звідки прийшло це знання, але була певна, більше того — переконана, що мусить так учинити. І повинна поквапитися з цим, бо ще якась хвилина — і буде вже запізно…

Скинувши з себе заціпеніння, Ейрін рішуче підступила до Ґвен і, протиснувшись між Шайною та Бренаном, опустилася біля неї навколішки. Ніяких зовнішніх ознак ураження помітно не було — вочевидь, чари спрацювали вже всередині тіла. Проте восковий відтінок обличчя, мутний серпанок у сірих очах і кривава піна на блідих устах, свідчили про невблаганне наближення смерті.

Ейрін узяла Ґвен за обидві руки. Відьми заперечувати не стали — мабуть, вирішили, що вона хоче попрощатися з нею. А Бренан узагалі нічого не помічав, він гладив Ґвенині щоки, говорив про своє кохання до неї і просив пробачення за те, що не освідчився раніше.

„Ну, що далі?“ —