Первісна. Дорога на Тір Мінеган - Олег Євгенович Авраменко
— І що вона зробила? — поцікавилась Фіннела.
Мораґ відразу пожвавішала.
— О, це гарна історія! І дуже повчальна для юних відьом. — Вона зиркнула на Ейрін. — Доріс старша за мене на одинадцять років. Мені було п’ятнадцять, а їй двадцять шість, коли вона вскочила в цю халепу. Подейкують, що Доріс ще змалку була хтива, як белтенська кішка…
— Авронська, — виправила її Ейрін.
— У нас кажуть „белтенська“. Це у вас аврон весняний місяць, а на Тір Мінегані ще холодно. Морозів майже не буває, проте постійно дощить, тому коти не дуже пориваються на гульки. Хоча це не має значення. Авронська чи белтенська, Доріс була хтива, як кішка, заглядалася на всіх поспіль чоловіків, згодом стала вдовольняти свою хіть особливими іграшками…
— Особливими? — спантеличено перепитала Фіннела. А наступної секунди збагнула, про що йдеться, і густо зашарілася. — О, розумію… І через них вона втратила незайманість?
Мораґ утупилась у неї приголомшеним поглядом:
— Це ти серйозно? Ні, справді?.. Ой, дівчинко, яка ж ти наївна! Ця формальна ознака незайманості не має ніякісінького значення. Такої незайманості можна позбутися найневиннішим чином, наприклад, невдало забравшись у сідло. До втрати Іскри призводить чоловіче сім’я, саме воно є найбільшим ворогом кожної відьми. А особливі іграшки цілком безпечні — за винятком того, залишають по собі почуття спустошеності і тільки дужче розпалюють бажання пізнати справжнього чоловіка. Отож Доріс терпіла-терпіла, та врешті не змогла стерпіти, обрала серед мінеганських ґвардійців найгарнішого хлопця і щось намудрувала з його причандаллям, щоб сім’я не потрапляло за призначенням.
Тепер уже почервоніла й Ейрін. А Мораґ, між тим, продовжувала:
— Проте Доріс була дурна, вона не розуміла головного. Іскру ніяк не надуриш — а тим більше, її власними чарами. Можна подумати, за сімнадцять століть відьми не перепробували різні способи, як ухилитись від обітниці цнотливості. Однак нічого не виходило — і в Доріс теж не вийшло. Хоч як там вона хитрувала, сім’я таки потрапило в неї і зробило її відьмачкою. От така історія. І я вам скажу, дівчата, що ніколи не мала ні крихти співчуття до сестри Доріс. Вона сама напросилася — і крапка.
Наступні кілка хвилин вони їхали мовчки. Ейрін швидко подолала своє збентеження, а от Фіннелині щоки й далі палахкотіли рум’янцем.
— Але чому це так? — нарешті мовила вона. — Чому відьмам не можна бути з чоловіками?
Мораґ трохи невпевнено знизала плечима.
— Можливо, з тієї ж причини, з якої чаклунський хист не передається в спадок. Якби передавався, то за якийсь час чаклуни перетворилися б на вищу касту, що правила б простими людьми, мов худобою. А щодо нас… Багато сестер, значно розумніших за мене, стверджують, що якби відьма могла завагітніти, то народила б не просто відьмака, а надзвичайно могутнього відьмака — бо її дитя розвивалося б під впливом пробудженої, активної Іскри, а відбиток формується саме в цей, початковий період життя. Та навіть якщо це не так… зрештою, не має значення. Для простоти вважатимемо, що дитина відьми була б звичайним відьмаком. А тепер уявіть, що всі відьми стали б народжувати відьмаків та відьмачок. Скажімо, раз на десять років… ні, хай буде двадцять. Відкинемо надто молодих сестер, залишиться десь чотириста відьом. Поділимо їхню кількість на двадцять років і помножимо на сто — середню тривалість життя відьмаків. Правда, Етне каже, що це трохи завищена цифра, насправді відьмачки живуть близько дев’яноста шести років, а про середній вік відьмаків і взагалі говорити не можна, бо їх було замало для коректного усереднення. Вона страх як полюбляє точність.
Всі троє подивились уперед, де на чолі колони їхали сестра Етне та капітан аб Ґрайді. Вони вели неквапну розмову, вочевидь, обговорюючи якісь військові питання. Етне мала феноменальну пам’ять, гострий та допитливий розум і вбирала в себе знання, як губка. Вона була сестрою-наставницею з побутових чарів, але цікавилася геть усім на світі — від точних законів руху небесних тіл до тактики ведення бойових дій під час прикордонних сутичок, про що їй, мабуть, і розповідав капітан, який майже все своє доросле життя присвятив захисту північного кордону Ленніру.
— Будемо вважати, що сто років, — промовила Ейрін. — У підсумку маємо дві тисячі відьмаків і відьмачок.
— Отож-то, — сказала Мораґ. — Забагато для Абраду, як вам здається? І добре, якби були лише відьмачки. Ми, жінки, не такі амбітні та владолюбні. Якби ми хотіли, то давно б очолили всі королівства — як на Півночі, так і на Півдні. Проте не робимо цього, нам вистачає маленького Тір Мінегану. Якщо ж і втручаємося в справи Північних Королівств, то лише для того, щоб зупинити війну або усунути від влади жорстокого тирана — словом, зберегти життя багатьом простим людям. А чоловіки не такі. Щойно відчують свою силу, так і тягнуть руки до корони — щонайменше князівської, а бажано королівської. Страшно подумати, який безлад принесла б у світ тисяча чоловіків-відьмаків.
— Навряд чи всі вони були б такі пожадливі до влади, — зауважила Фіннела.
— Хай не всі, вистачило б і кожного десятого. Та це я вже применшую. Із шести відьмаків, що народилися в минулому тисячолітті, троє стали королями, один був імператором Ферманаху, про що ти, певно, знаєш, а двоє жили в часи Мор Деораху і командували власними арміями, що тепер прирівнюється до князівського титулу. Якщо не рахувати Шайниного брата, то з чотирьох відьмаків, народжених у нашому тисячолітті, двоє були королями Івидону, наші сусіди просто обожнюють відьмаків, ще один правив Ан Данваром, і лише останній задовольнився титулом герцоґа, здобувши собі Бенфройдське Князівство в Ґулад Хамрайзі.
— Оце так-так, — здивовано похитала головою Фіннела, для якої, на відміну від Ейрін, розповідь про королівські досягнення відьмаків стала новиною. — Виходить, Бренан має гарні шанси
