Борва мечів - Джордж Мартін

— Я сам знаю, що я заприсягнувся робити.

— То сподіваюся, не забули і того, що зробили насправді.

Над ним нависала дебела гора веснянкуватого, похмурого, зубатого несхвалення.

— Я знаю навіть те, що зробили ви. Ми тут обоє крулерізи, якщо люди правду кажуть.

— Я не чіпала Ренлі навіть пальцем! Я вб’ю кожного, хто звинуватить мене у його смерті!

— То почніть із Клеоса. А судячи з того, що він розповідає, після нього доведеться перерізати ще чимало горлянок.

— Вони всі брешуть! Пані Кетлін була присутня при вбивстві його милості. Вона усе бачила! З’явилася тінь, згасли свічки, у повітрі стало зимно, а тоді кров…

— Ой леле, розкішно! — засміявся Хайме. — Мушу визнати, розумом ви меткіші за мене. Бо коли мене застукали з мечем у руці над тілом мертвого короля, я чомусь не допетрав сказати: «Ой пробі, то не я зробив, то тінь, жахлива холодна тінь!».

І знову зареготав.

— А скажіть-но мені як крулеріз крулерізові: чи не Старки заплатили вам за перетяту горлянку Ренлі? А може, Станіс? Чи не дав Ренлі, часом, одкоша вашим дівочим домаганням? Е ні, напевне, місячна кров почалася. Бережися баби з мечем, як вона з-поміж ніг тече.

На мить Хайме здалося, що Брієнна його зараз вдарить. «Ану ж іще крок… тоді я вирву кинджала в тебе з піхов і встромлю в черево.» Він підібрав під себе ноги, наготувавшись стрибнути, але дівка не рушила з місця.

— Лицарське звання — то рідкісний і коштовний дарунок долі, — мовила вона. — А тим паче — звання лицаря Королегвардії. Небагато людей в світі отримували цей дарунок. А ви його зганьбили та спаплюжили.

«Дарунок, якого ти, дівко, прагнеш понад усе в світі, але ніколи не матимеш.»

— Я своє лицарство вислужив, а не отримав задарма. Я переміг у турнірному бугурті в тринадцять років, коли був іще зброєносцем. У п’ятнадцять я рушив разом із паном Артуром Дейном проти Братства Королівської Пущі. Він висвятив мене у лицарі просто на бойовищі. Це не я заплямував біле корзно, а воно мене. Тому годі заздрити і гніватися. Прутнем вас обділили боги, а не я.

Брієнна подарувала йому у відповідь погляд, повний зневаги. «Вона б радо покришила мене на клапті, якби не її священні обітниці» — подумав Хайме. — «От і добре. Годі з мене слинявої побожності та вироків дівчачого суду честі.» Скоро дівка забралася геть, не мовивши ані слова, а Хайме згорнувся під киреєю, сподіваючись на сон про Серсею.

Але заплющивши очі, побачив Аериса Таргарієна, що міряв кроками престольну палату і ламав порізані, скривавлені руки. Дурень завжди лишав на собі рани від лез та вістрів Залізного Престолу. Хайме прослизнув королівськими дверми позаду престолу, вбраний у золотий обладунок, із мечем у руці. «У золотий, не в білий. Але цього ніхто не пам’ятає. От якби ж я тоді зняв і те кляте корзно.»

Коли Аерис уздрів кров на клинку, то забажав знати, чи то не кров князя Тайвина.

— Я хочу його смерті, цього зрадника, зрадника! Я хочу його голову! Принеси мені її, бо сам згориш разом із рештою. З рештою зрадників! Россарт каже, вони вже всередині мурів! Він пішов гаряче їх привітати. Чия це кров? Чия?

— Та Россарта ж, — відповів Хайме.

Волошкові очі короля розширилися далі нікуди, ясновельможна щелепа відпала й заніміла, а кишки спорожнилися самі собою. Король обернувся і кинувся тікати до Залізного Престолу. Під порожніми поглядами драконових черепів зі стін Хайме потяг останнього драконовладця донизу сходами. Найясніша в державі особа верещала, наче порося, і смерділа нужником. Хайме різанув йому по горлянці лише один раз, і вереск припинився. «Нехитра справа» — згадав він свою власну тодішню думку. — «Король мусив би помирати упертіше.» Россарт принаймні спробував захищатися, хоча по правді, бився не як воїн, а як алхімік. «Чудасія — мене ніколи й не питали, хто убив того Россарта… Але ж він був ніхто, хамської породи, Правицею служив лише два тижні. Ще одна схиблена іграшка Навіженого Короля.»

Хайме не встиг вчасно зникнути і дозволити першому-ліпшому хвалькуватому горлорізові вкрасти собі усю славу чи ганьбу. До палати вдерлися пан Елис Вестерлін, князь Кракегол та інші батькові лицарі — саме вчасно, щоб побачити кінець видовиська. Щойно він глянув на них, як зрозумів, що доброї слави не діждеться, лише ганьби… проте у очах лицарів читалася і дещиця страху. Ланістер чи не Ланістер, а він лишався одним з Аерисової присяжної сімки.

— Замок наш, пане, а з ним і місто, — мовив до нього Роланд Кракегол.

То була не вся правда: вірні Таргарієнам люди ще гинули на зміїстих сходах і у зброярні, Грегор Клеган та Аморі Лорх лізли приступом на мури Маегорового Острогу, а Нед Старк саме заводив своїх північан до Королівської Брами. Але Кракегол того знати не міг. Він майже і не здивувався, коли побачив Аериса мертвим — адже сином князя Тайвина Ланістера Хайме став на багато років раніше, ніж воїном Королегвардії.

— Скажіть усім, що Навіжений Король мертвий, — наказав Хайме. — Пожалійте усіх, хто кидає зброю, і тримайте їх під вартою.

— Чи не проголосити нам заразом і нового короля? — спитав Кракегол.

Хайме правильно зрозумів те, чого він не доказав: чи вашого батька, чи Роберта Баратеона… а чи може, самі бажаєте стати новим драконовладцем? Хайме подумав про юного Візериса, що втік на Дракон-Камінь, про Раегарове немовля Аегона десь на материних руках у Маегоровому Острозі. «Новий король Таргарієн, а мій батько — при ньому Правиця. Ото завиють вовки, ото захлинеться люттю штормовий князь.» Якусь мить він відчував спокусу, але тоді глянув на тіло на підлозі, на калюжу крові під ним, і подумав: «Обоє мають у собі його кров».

— Та проголошуйте, кого хочете, хоч дідька з сьомого пекла, — відповів він Кракеголові.

А тоді видерся сходами до Залізного Престолу, всівся на ньому з мечем на колінах і став чекати, хто перший з’явиться по корону. Так вийшло, що першим з’явився Едард Старк.

«Ти теж не мав права судити мене, Старку.»

Уві сні до нього прийшли мертві, огорнуті вихористим зеленим полум’ям. Хайме танцював навколо них із золотим мечем, але за кожного ним зваленого поставали двоє нових.

Брієнна розбудила його копняком по ребрах. Світ був іще чорний, починався дощ. Вони поснідали