Борва мечів - Джордж Мартін

Тиріон II

Заходячи у двері, євнух мугикав до себе якусь недоладну пісеньку. Навколо нього вітерцем віяли шовкові шати бросквинових барв і лимонні пахощі. Побачивши Тиріона коло комина, він зупинився і застиг на місці.

— Мосьпане Тиріоне! — кавкнув він і стурбовано захихотів.

— Це ж треба, ви мене пам’ятаєте! А я вже непокоївся.

— Надзвичайне щастя — бачити вас сильним та здоровим, — усміхнувся Варис своєю найслизькішою посмішкою. — Хоча, зізнаюся, найменше я чекав побачити вас у моїх власних убогих помешканнях.

— А таки й справді убогих. Ви мене здивували.

Тиріон дочекався, коли Вариса викличе батько, щоб потай відвідати його покої. Несподівано вони виявилися вельми бідними та тісними: три малі кімнатки без вікон попід північним муром.

— З нудьги я почав шукати тут велетенські діжки соковитих таємниць. Та хоч би одного папірця надибав.

Тиріон також пошукав таємних проходів, бо був певний Павукової здатності з’являтися і зникати непоміченим. Але й тут зазнав поразки.

— А у вашому глеку я знайшов… о ласка божа… воду! — вів далі Тиріон. — Опочивальня тут не більша за домовину, а ліжко у ній… воно справді зроблене з каменю, чи тільки на дотик здається кам’яним?

Варис зачинив двері й заклав їх засувом.

— Мені дошкуляє біль у спині, ласкавий пане. Я краще сплю на твердому.

— А я чомусь гадав, ви маєте шану до м’якої перини.

— Я маю хист дивувати людей. Чи не сердиті ви на мене, часом, за те, що я покинув вас після битви?

— Я вже почав думати про вас як про одного зі своїх родичів. Бо ви вчинили точнісінько як вони.

— Я вчинив так не з неповаги до вас, мій ласкавий пане. Адже нутрощі в мене слабкі, а ваш рубець — таке жахливе видовисько. — Варис перебільшено здригнувся. — Вашого носа мені шкода аж до сліз…

Тиріон роздратовано почухав рубця.

— Можу замовити нового — золотого. Ще й схожого на ваш — щоб винюхував усі таємниці. Чи може, попрохати золотих справ майстра приставити мені такого, як батьків? — Він криво посміхнувся. — Мій вельможний батечко пораються на державі так невтомно, що я ледве знаходжу нагоду їх бачити. А скажіть-но мені: чи правда, що великого маестра Пицеля поновлюють на посаді в малій раді?

— Чистісінька, ласкавий пане.

— Чи маю я дякувати за це моїй милій сестрі?

Пицель завжди був посіпакою Тиріонової сестри Серсеї. Тиріон відібрав у нього уряд, бороду і гідність, а потім кинув до кам’яного мішка.

— О ні, мосьпане, зовсім ні. Дякуйте архімаестрам Старограду — то вони наполягли на поновленні Пицеля. Бо ж тільки Конклав може призначити або звільнити великого маестра Семицарства з посади.

«Старі недоумки» — подумав Тиріон, а вголос мовив:

— Пригадую, що кат Маегора Лютого власною сокирою звільнив аж трьох маестрів… від їхніх голів.

— Цілком вірно, — погодився Варис. — А другий Аегон згодував великого маестра Герардіса своєму драконові.

— От не пощастило — наразі не маю під рукою годящого дракона. Зате міг би вмочити Пицеля у шал-вогонь і підпалити. Як гадаєте, Цитадель не мала б заперечень?

— Чого б це їй заперечувати? Звичай хоч і новіший, але добре відомий. — Євнух захихотів. — На щастя, переміг тверезий розум. Конклав ухвалив звільнення Пицеля з посади і заходився обирати йому наступника. Ретельно розглянувши особи маестра Турквіна, сина линваря, та маестра Еррека, байстрюка заплотного лицаря, і тим показавши на загальне задоволення, що у братстві Цитаделі чесноти пошукача важать більше за його родовід, Конклав дійшов рішення надіслати нам маестра Гормона — уродженого Тирела з Вирію. Щойно ваш вельможний батько почув про це від мене, як почав діяти негайно.

Тиріон знав, що Конклав у Старограді збирається за зачиненими дверми, і його рішення мусять до належного часу зберігатися в таємниці. «Отже, Варис має своїх пташечок і в Цитаделі.»

— Зрозуміло. Батько вирішили висмикнути троянду, поки вона ще не розквітла. — І мимоволі всміхнувся. — Пицель — стара бридка жаба. Та краще ланістерівська жаба, ніж тирелівська, чи не так?

— Великий маестер Пицель завжди був добрим другом вашого дому, — солодко промурмотів Варис. — Може, вам буде цікаво дізнатися, що й пана Бороса Блаунта теж поновлюють у Королегвардії.

Серсея зідрала з пана Бороса біле корзно за те, що той не загинув, захищаючи принца Томена, коли Брон схопив малого на дорозі до Росбі. Лицар не був Тиріонові другом, але після того мусив ненавидіти Серсею ще гірше. «Мабуть, треба дякувати хоч за цю дещицю.»

— Блаунт — мерзотний боягуз, — мовив Тиріон з поблажливою посмішкою.

— Та невже? Прикро чути. Але байдуже — лицарі Королегвардії за звичаєм мусять служити аж до скону. Може, з часом пан Борос ще набереться мужності. Принаймні, його вірність престолові — поза всяким сумнівом.

— Не престолові, а моєму батькові, — виправив Тиріон прискіпливо.

— До речі про Королегвардію… мені раптом стало цікаво, чи не пов’язані ваші несподівані, але такі приємні відвідини з загиблим братчиком пана Бороса, відважним Мандоном Муром? — Євнух попестив напудровану щоку. — Ваш повірник Брон останнім часом багато про нього розпитував.

Брон з’ясував про пана Мандона геть усе, що міг, але Варис, поза сумнівом, мав знати більше… та чи схоче казати?

— Покійний лицар, здається, зовсім не мав друзів, — обережно почав Тиріон.

— На жаль, — погодився Варис, — на превеликий жаль. Якщо у Долині поперевертати достатньо каменів, то напевне, можна розшукати якихось його родичів. Але тут… Князь Арин привіз пана Мандона до Король-Берега, король Роберт дав йому біле корзно, та жоден із них, схоже, великою любов’ю нашого лицаря не дарував. Простолюд на турнірах теж не кричав за нього на все горло. А зброєю пан Мандон володів пречудово, цього ніхто не заперечить. Ба навіть присяжці Королегвардії не шанували свого братчика і крихтою дружнього тепла. Колись пан Барістан казав, що Мур не має друга, окрім меча, не має життя, окрім служби… і хоч побийте, та не переконаєте, що тими словами старий Селмі намагався його похвалити. Поміркуєш трохи, і мимоволі дивуєшся. Адже так, пане мій? Саме цих рис ми начебто шукаємо у Королегвардії — вона живе не для себе, а заради короля. Виходить, наш хоробрий пан