Сакрал - Ірина Хомін

Почала мутнішати свідомість. Не знала, через скільки це сталося: через годину чи дві? Не могла ворухнути рукою і глянути на годинника. Володіння власним тілом стало недосяжним. Але вона боролася. В її свідомості звучала молитва до Бога, і ВОНО не могло подолати її душу.

Не могло вселитися. Поки що.

Однак скільки часу Тереза зможе протриматися? Чи дотягне до ранку? Але ж ВОНО має силу й удень — згадати хоча б горище!

Тільки трішки слабне. Але що з того? Сюди ніхто не прийде і не вирве її з чіпких обіймів сили. Та одного разу вона зіб'ється, втратить контроль над свідомістю… і тоді її тіло стане його оселею.

Навколишні навіть не помітять змін. Для них — на деякий час — вона все ще залишатиметься Терезою Януш.

Це тільки питання часу. Скільки вона ще витримає — три години, п'ять, десять?! її доля вирішена…

Слова в молитві почали збиватися. Плутатися. Молитва обривалася десь посередині і тут же починалася заново. Тільки б оборонитися! Незважаючи на гул у вухах і стукіт власного серця, який збивав з молитви, Тереза усвідомлювала, що наближається її смертна година.

Але як довго тягнуться хвилини! Вже мало б світати.

Чому не сходить сонце? Чи ще не час, а просто заціпеніння розтягло секунди на вічність? Чи краще здатися і…

Хвиля холоду свідчила, що ВОНО пожвавішало, зраділо таким думкам.

Та схоже, що чимось і стривожилося.

Двері відчинилися, і на порозі став Борис. Саме на порозі, бо там же притулився до одвірка і стояв добрих дві хвилини, стікаючи кров'ю і оброшуючи нею ж одвірок. Кожен крок давався йому надзвичайно важко. І, певно, сам Бог допоміг Борису доїхати сюди в такому стані, після того як Валентин утік з місця злочину. Вся сорочка запливла кров'ю, він був поранений і ледь тримався на ногах.

Наче крізь пелену, Тереза побачила його образ і не знала, радіти їй чи плакати. З якою метою тут Сакрал — допомогти чи… знищити апостола. Думки і слова молитви плуталися, а через неясність зору не могла зрозуміти, чому йому так важко йти, чіпляється руками за все підряд — і стіл, і ліжко, і що це за бордова пляма розтеклася від ключиці?

— ВОНО забрало в тебе енергію, — почула вона, коли Борис торкнувся її тіла, а вона все ще не могла поворухнутися.

Він укляк коло неї і, як двадцять з зайвим років тому, обійняв кохану. Тільки тепер то була його кров і це була Тереза, а не Діна.

Вдруге зло відбирало в нього кохану жінку.

— Я кохаю тебе! Чуєш, кохаю… — шепотів до Терези, що помирала, як колись мертвій Діні.

Шепотів і гладив її волосся, плечі. Обійняв і завмер.

її очі вп'ялися поглядом у нього. Боялася заговорити, щоб не збитися з молитви. Та й чи змогла б ворухнути губами? І в тих очах були неймовірне кохання і прохання вибачити її.

Борис не міг на це погодитися.

— Я не зможу виволокти тебе звідси. І вийти за допомогою теж не зможу. Я помираю, Терезо.

Тільки тепер вона усвідомила, що ота здоровенна пляма — то кров…

— Але не можу дозволити померти тобі, — вів далі хранитель. — Не дозволю. Ти мусиш стати відомою художницею. Жаль, що я не побачу твоїх авторських виставок. І мусиш стати щасливою… Матимеш чоловіка, народиш йому дітей! Інколи згадуй про мене, гаразд? — Він запитливо глянув на неї. — Зараз я зніму з себе знак хранителя — завдяки йому ВОНО не могло знищити мене всі ці роки. І передам знак із закляттям тобі. А ти, будь ласка, виживи і… пам'ятай, що я кохаю тебе!

Сльози обпекли очі і змусили її повіки зімкнутися.

— Ні! — закричала Тереза, перериваючи молитву. — Ні! Моє життя без тебе…

Холод і ще щось змусило її вуста заніміти. Неспроможне оселитися в ній, ВОНО вирішило її просто вбити.

І в цей момент Тереза відчула, як щось зімкнулося довкола її шиї, і громом пролунали слова Бориса, сказані невідомою досі мовою.

А потім вона раптом стрепенулася і відчула, що повернулася здатність рухатися. Звелася на лікті і припала до Бориса, який ще раз, лежачи горілиць, прошепотів: «Діно», востаннє судомно втягнув у себе повітря і завмер, дивлячись широко розплющеними очима в стелю.

Тільки після першої хвилі істерики Тереза зрозуміла, що хранителеве серце більше не б'ється.

Вітер підхопив з розкішних дерев, що стояли неподалік, оранжево-червоний листок, прокотив його по жовтавій траві і кинув на гранітний надгробок. Під подихом осені хвилями пригиналася до землі трава, а пориви вітру доносили далекий дзвін і рвали на голові волосся.

Тепліше закутавшись шарфом, Тереза в темному півпальті та легеньких рукавичках схопилася за ремінець власної сумки і, стоячи перед двома однаковими могилами, доводила свою розповідь до кінця:

— От я й подумала: чому забороняю собі приходити до вас? Ще з дня похорону не навідувалася. Адже я ні в чім не винна. Сподіваюся, ви дозволите мені інколи приходити? Сьогодні був останній день суду над Валентином — його визнали винним у незаконному використанні зброї і нанесенні важких тілесних пошкоджень, що призвели до смерті. Я почуваюся такою самотньою! Так сталося, що ви найрідніші мені… Діно, пробач мені кохання до Бориса. Тепер ви назавжди сім'я, навіки будете разом. А я приходитиму до вас і розповідатиму, як посуваються мої справи. — Вона перестала розглядати носочки власних чобітків і глянула на плити. — Я вже вивчила достатньо символів і тепер можу перекласти найпростіші тексти. Обіцяю бути хорошою хранителькою і передати цілісні знання наступникам. Знаю, що ви подумали: дівчисько, яке нездатне дати собі ради, пнеться рятувати світ. — Вона раптом стала серйозною і такою дорослою. — Але більше немає кому. І я зроблю все, аби очистити світ від зла. А кар'єра, виставки