Сакрал - Ірина Хомін

— Цікаво, а що роблять отими гострими прутами, Сакрале? — спитав Валентин, вказуючи на розкидані по дивану залізяки.

Та, схоже, Сакрала більше хвилювали розгорнуті на столі книжки та розкидані аркуші. Він тихо, неприродно спокійно підійшов до столу і позгрібав записи.

— Добрі люди без запрошення не заходять.

— Добрі люди не розкидають по хаті знаряддя вбивства.

Прищурений погляд Сакрала метнувся на непроханого гостя.

— Валентине, не заважай мені.

— Ти знаєш, як мене звати? — протягнув Валентин.

— Вона моя, розумієш? Не ставай у мене на шляху.

— Так просто? А де чарівне слово «будь ласка»?

— Будь ласка.

Валентин розреготався. Але то був істеричний сміх. Досі він не мав справи з хворими і не мав уяви, що так просто можна попросити дозволу на вбивство. Від нервового напруження губи затремтіли, і Валентин несвідомо потягнувся за схованим під піджаком пістолетом.

— Сакрале, де Тереза?

— Я збираюся до неї. Все буде гаразд.

— Ти вмієш заспокоювати.

Неспокійний вигляд Сакрала бентежив, він нервувався і вочевидь дуже поспішав. Аж надто. Рухи стали різкими, коли все ж таки почав пакувати книжки в сумки.

— Де моя наречена, Сакрале? — не витримав Валентин.

— Забудь про неї. Знайди собі іншу ляльку.

— Вона для тебе лялька.

— Ні, вона жінка, яку я кохаю і якій потрібний!

— А з чого ти взяв, що ти їй зараз потрібний?!

— Діна сказала, що…

— Діна?! — вражено вигукнув Валентин. — Ти хоч чуєш себе збоку? Тобі мертва дружина щось розповідає, так?!

Сакрал похитав головою, мовляв, нічого ти не зрозумієш, і, схопивши залізного прута з дивану, пригрозив.

— Згинь, мені треба до неї, бо буде пізно. Ти нічого зараз не зрозумієш. Якщо хочеш, поясню пізніше. В мене немає часу!

Але у відповідь на прохання в руках у Валентина з'явився пістолет. Нервове напруження сягнуло апогею, і як тільки Сакрал рвонувся вбік, пролунав постріл і краплини його крові обросили Валентинове обличчя.

Лило, мов із відра. Дороги практично не видно, і щітки вже більше заважали, ніж допомагали. Світло фар ледь пробивало темряву і воду, а нога все тиснула і тиснула на газ. Це допомагало розслабитися. Тим паче, що який ідіот додумається їхати в таку негоду в Карпати чи повертатися звідти. І яким же було здивування, коли на шляху, прямо на шосе, раптом з'явився силует людини. Жіночий силует, на швидкості неможливо розгледіти хто, але в образі вбачалося щось знайоме. Особа не збиралася сходити з дороги, і гальмівного шляху ледь вистачило, аби не збити її машиною. Може, кілька сантиметрів залишилося до ніг промоклої під зливою Роми-Жасмін, коли авто зупинилося.

— Про вовка промовка, а вовк і в двері, — прошепотіла Тереза, сидячи за кермом авто і вдивляючись у розмитий силует.

А раптом вона теж маніячка, напарниця Сакрала?

Мабуть, Сакрал таки все прорахував.

Попід шкірою пройшов мороз. Рома і гадки не мала відходити геть. Стояла під зливою, мокра і незворушна, і вдивлялася в Терезу довгим рівним поглядом. Хоч би на мить сплющила очі.

Перемкнувши коробку передач, Тереза спробувала від'їхати назад. Рома пішла слідом.

— Терезо! — покликала вона. — Терезо, послухай!

Певно, так би й бігла далі, якби Тереза не зупинила машину. Впускати в салон «Жасмін» не хотілося. Вийти самій чи що?

Краплі зливи виявилися холодними-холоднючими, і як ота Рома стоїть стільки часу незворушно?

— Чого тобі? — різко спитала Тереза і відчула, як ураз на ній намокає одяг.

— Мене просив Борис…

— Ти маєш на увазі Сакрала?

Ромині очі від здивування розплющилися ширше.

— Авжеж знаю, — відповіла на німе питання Тереза. — А ти, напевно, разом з ним?

Рома ще більше здивувалася і невпевнено відповіла тихеньким сумним голосом:

— Колись була…

Тереза витримала ще мить, а потім зарепетувала:

— Геть з дороги! Геть, бо переїду, клянуся! Пішла звідси!

— Ти нічого не зрозуміла! — гукнула, стоячи на місці, Рома. — Тобі не можна туди. ВОНО тебе чекає там, куди ти ідеш.

«Аякже, — подумала Тереза, — хочеш заманити в пастку?»

— Не такі ви з Борисом мудрі, як гадаєте, — повідомила Ромі і раптом спитала: — Ти не боїшся, що тебе він також уб'є? Адже свою кохану дружину він убив!!!

Наступна хвиля Роминого здивування промайнула швидко. Тепер усе стало на свої місця. Обходячи капот машини, вона лагідно і навіть трохи глумливо мовила:

— Він не убивав мене. Я… мене звуть не Рома, моє справжнє ім'я Діна.

Украй агресивно налаштована Тереза ладна була кинутися на ворога, тільки з острахом поглядала, чи бува не з'явиться в руках Роми-Жасмін-Діни чогось довгого і гострого, а то й вогнепального.

— І ти гадаєш, я знову поведуся на казочки. Досить, це вже не спрацює!

— Я прийшла попередити, — вела далі Рома. — Мене Борис просив не допустити тебе до хатини.

— Це ж чому? — вирішила словесно побавитися Тереза.

— ВОНО там, де вічний холод. Але щоб жити, йому потрібна людська енергія.

— Ага, ВОНО у вас ще й енергетичний вампір.

Футболка і джинси промокли наскрізь, але Тереза вже й гадки не мала ховатися в авто. Навіть холод перестала відчувати — так її гріли зсередини нерви.

— Борис помилявся, вважаючи що ВОНО існує за Межею. А я ніколи не могла сказати йому правди. — Рома заглянула Терезі просто у вічі, між ними залишалося всього півметра. — Що ти знаєш про одну