Сакрал - Ірина Хомін
А далі вже й сам не розумів, що говорить, — обривки фраз, слів, змішаних з поцілунками, якими вкривав плиту, обпікав теплом власних губ холодний неживий граніт. Мука скорчила його тіло, якби заплакав, було б легше…
Він не звик плакати.
Гранітні плити теж не плачуть, але краплі виринали то тут, то десь-інде і стікали додолу, зникаючи по дорозі в безвісті…
* * *У той час, коли Борис мчав по шосе на потужному «Ніссані» додому, Тереза сиділа на м'якому кріслі в будинку батька. Поза «знак питання» і руки, що охопили голову, робили очевидним стан дівчини.
— Як він помер? — не відриваючи погляду від підлоги, в соте допитувалася Тереза в жінки, що працювала тут одночасно і прибиральницею, і куховаркою.
їй уже не відповідали, втомилися переказувати одне й те саме протягом години.
А в Терези перед очима стояло ніби виліплене батькове обличчя в коридорі, освітленому факелами. Але то ж був сон!
Прийшли зранку, а він мертвий, зупинилося серце — все, що пояснили їй люди, і тепер співчували, а може й осуджували, адже донечка загуляла так, що й на похорон не потрапила.
Хтось приніс чаю, аби заспокоїти дівчину. Вона випросталася, і, мабуть, у когось застигло на обличчі презирство. Вона не плакала. Виглядала втомленою, але очі залишилися сухими. Подякувала за чай, та напою не торкнулася.
— Все так неждано, — похитала головою.
— Хто ж знав? — зажурилася куховарка. — Що ж тепер зі мною буде? Валентин, ваш наречений, дозволив мені поки що залишатися в будинку.
Тереза з-під лоба глянула на жінку. Валентин. Він, виявляється, часу дарма не гаяв, бач відрекомендувався. На господаря мітить, ще кілька тижнів тому весілля було вилами по воді писане, а тепер й поготів.
Але, як повноправна господиня, заявила:
— Так, ви можете залишатися тут, за будинком треба доглядати.
— А ви не переселитися сюди?
— Ні.
— Будинок краще, ніж квартира.
— У мене є власний і нічим не гірший, повірте.
Людей уже нічого не дивувало, але того, хто увійшов у двері і почув останню фразу, інформація явно зацікавила.
— Ну-ну, і де ж ти збираєшся жити?
Валентинів сарказм не піддавався логіці. Спопеляючим поглядом він глянув на наречену, від чого вона аж встала з крісла.
— Дякую, — ввічливо мовив молодику, що приніс чай і виконував при батькові невідому функцію.
А може, й не при батькові. Хтозна, раніше Тереза його не бачила. Та відразу ж зрозуміла, за що дякують: Валентину зателефонували і повідомили про її перебування тут. Заклали, зрадили, а вона ще не встигла отямитися після попереднього удару. Наскільки все цинічно.
Вона планувала поговорити з колишнім нареченим, але трішки пізніше, хотіла підготуватися до розмови.
Як за наказом, їх залишили вдвох.
Тереза за мить встигла подолати власну розгубленість і тепер готова була відбити напад. Чи, може, почати самій?
Валентин теж не змусив себе довго чекати, роззирнувся по італійських меблях, заставлених книжками, кинув оком на стіл і врешті-решт, спершись на підвіконник, спокійнісінько спитав:
— Збираєшся жити з Борисом Сокольським?
У голосі вчувалося більше співчуття, ніж зневаги. Якби зараз пролунав грім, Терезу це вразило б менше.
— Тебе вже проінформували, — твердим голосом зробила висновок Тереза. — Швидко.
— Авжеж, я турбуюся про тебе.
— Не треба, про мене потурбується Борис.
Проте в очах Валентина світилася не злоба, а справді турбота, весь вигляд говорив, що на волю рветься дуже важлива інформація, і ця схвильованість у погляді — справжня.
— Нам треба поговорити, Терезо.
— Справді, так, я планувала.
Таким же тоном вона могла заявити: «Нам немає про що розмовляти».
Аж занадто стривожений вигляд Валентина просто кричав, що щось не так, як має бути. Неспішно розстібнув свій піджак, Терезу деколи навіть дратувало його «буденне» вбрання — костюм і, майже постійно, галстук, бодай коли-небудь одягнув би щось інше, як нормальні люди, просто мріяла побачити його в джинсах і відповідній сорочці чи светрі. Нічого, хай одягається як хоче, зате її майбутній чоловік носить одяг спортивного стилю. Віднедавна Тереза почала чіплятися навіть до дрібниць.
— Ось, — простягнув їй жмут паперів, які дістав із внутрішньої кишені. — І пам'ятай, я зробив це, бо мене непокоїть твоє майбутнє. А тепер ще й турбуюся за твоє життя.
Щиро не розуміючи, що відбувається, Тереза розклала те, що було в її руках. Кляті папери ніяк не хотіли розгортатися, заломлювалися, складалися знову. Врешті-решт перед нею постала фотографія Бориса. Багаторічної давності, тут він ще був зовсім молодим хлопцем, досить симпатичним, і навіть погляд у нього був інший, але вона впізнала б його із тисячі.
Далі йшли прізвище, ім'я, номер і… заголовок «Справа номер така-то».
— Це копія справи про вбивство, — коментував Валентин. — Твій Борис маніяк-убивця.
Вражена дівчина спробувала заперечити. Чи то посмішка, чи то її подоба зникла, коли Валентин майже налетів на неї, вже не стримуючи власних емоцій. Налякана Валентиновою реакцією, а може, звалена з ніг новиною, вона практично впала у крісло, на якому не так давно сиділа, а Валентин, розмахуючи руками, просто в лице прокричав:
— Він убив свою дружину і кількох її друзів. Просто так, через якісь релігійні переконання — до пуття нічого не зміг пояснити слідству!
— Не може бути, — у відповідь зарепетувала Тереза, — це помилка, його обмовили!
