Палац Посейдона - Томас Тімайєр

— А що ж із цим робити? — злякано запитав Оскар. — Існує єдине розв’язання цієї проблеми, — вів далі Рембо, — декомпресія. Якщо ви дихаєте стисненим повітрям, то підійматися на поверхню слід дуже повільно, із зупинками, щоб організм устиг пристосуватися до змінення умов і звільнитися від надлишку азоту. Причому зупинки ці мають ставати дедалі тривалішими — чим ближче до поверхні, тим довше.

— Тоді нам не можна гаяти й хвилини, — заявив Гумбольдт. — Ми марно втрачаємо дорогоцінний кисень.

— Мсьє Гумбольдт, ви не зовсім мене зрозуміли. Щоб успішно спливти з глибини у сто п’ятдесят метрів, необхідно витратити кілька годин. Скафандри, звісно, захистять нас від холоду, проте їхніх балонів вистачить хіба що на десять-двадцять хвилин.

Рембо роздратовано здвигнув плечима й вів далі:

— Мені дуже шкода, проте наш єдиний шанс — чекати й сподіватися, що нас витягне звідси команда «Каліпсо». Хоча навіть я не уявляю, яким чином.

Несподівано заблимав аварійний світильник. Страхітливі тіні затанцювали на стінах кабіни.

— Що там відбувається? — стривожився Оскар.

Океанія, опустившись на коліна, із стурбованим виглядом підняла якусь панель у стіні біля самої підлоги. В цьому відсіку містився аварійний акумулятор. Перевіривши контакти, дівчина поглянула на вольтметр.

— Чорт забирай! — вигукнула вона. — Акумулятору гаплик. Мабуть, тоді, коли до відсіку потрапила солона вода, вона й спричинила замикання. Мені дуже шкода!

Дівчина засмучено глянула на своїх товаришів по нещастю, і в цей самий момент світло спалахнуло востаннє й загасло остаточно.

Кабіна батисфери поринула в темряву.

— Що, ви сказали, я маю зробити?

— Розвернути судно. Негайно!!!

Капітан виглядав ошелешено. Ця чорношкіра жінка, мабуть, просто з глузду з’їхала.

— Але ж це абсолютно неможливо, — різко заперечив він. — Ви вимагаєте, щоб я розвернув корабель і плив назад тільки через те, що у вас, бачте, виникло якесь невиразне передчуття? Хай там як, мадам, але я цього не робитиму, і квит!

Еліза Моліна випросталася й схрестила руки на грудях.

— Я, звісна річ, розумію ваш стан. — Капітан примирливо простягнув до жінки долоні. — Мені також дуже шкода. Ця аварія вразила мене так сильно, що ви й уявити собі не можете. Іполіт Рембо був моїм добрим другом протягом двох десятиліть, це вам не жарти! Я був іще курсантом мореплавної школи, коли Іполіт уже будував свої супернадійні, а, до того ж, найвитонченіші судна з тих, що тільки ходили у французьких водах. І я ладен був би вжити будь-яких розумних кроків, щоб врятувати його. Але ж, бачите, я не в змозі щось зробити, повірте. Мій обов’язок — поінформувати берегову службу охорони й керівників пароплавства, яким належить «Каліпсо». І я точно знаю, як вони відреагують, якщо я довго зволікатиму, а більше того — розверну судно й піду назад на тій лише підставі, що в однієї з пасажирок, хай навіть і гарненької, було якесь там видіння. Мені страшенно шкода, я й сам приголомшений тим, що сталося, але…

— Пане капітан! — пролунав стривожений голос помічника штурмана.

— У чому справа?

— Там, попереду, — молодий чоловік указав напрямок. — Адже це, як мені здалося, маяк!

Капітан насупився.

— Даруйте, шановна, служба. — Залишивши Елізу, він вийшов на відкриту частину містка й підніс до очей підзорну трубу. Те, що він побачив, страшенно здивувало досвідченого моряка.

— Хай би тобі чорт… а це ж і насправді маяк! І, судячи з кольору вогнів і частоти проблисків, це маяк Тіри. — Капітан опустив трубу. — Але ж цього не може бути! Виходить, ми таки здійснили поворот на сто вісімдесят градусів і пливемо назад…

Підвівши очі, він спробував зорієнтуватися за зорями, проте хмари, що затягнули небо, закривали знайомі сузір’я. Кепське передчуття охопило капітана.

Повернувшись у рубку, він запитав помічника штурмана:

— Як поводиться компас?

— Це просто щось надзвичайне. Ось погляньте самі.

Стрілка суднового компаса шалено вистрибувала. Так цей багаторазово перевірений і відлагоджений прилад міг би поводитися, якби магнітні полюси Землі раз у раз мінялися місцями.

— Щось сталося? — Темношкіра жінка зовсім нечутно наблизилася й тепер стояла за спиною капітана.

— Просто не доберу, що сталося. Спочатку цей маяк, тепер негаразди з компасом. Поки не з’ясується, в чому справа, слід зупинити машини. Ризик нарватися на рифи надто великий.

— Ні, благаю! Не робіть цього! — вигукнула жінка. — У мене виникло дивне відчуття: мені ввижається, що в минулому я вже переживала щось таке.

Капітан зневажливо відмахнувся.

— І як ви гадаєте, що я маю робити? Посадити корабель на скелі?

— Тут немає скель, — промовила жінка, дивлячись йому в очі. — І це світло — зовсім не вогонь маяка на Тірі. Негайно накажіть дати повний хід — нам треба якнайскоріше забиратися звідси!

Капітан труснув головою.

— Щойно ви тут кричали, щоб я негайно розвернув судно, а тепер наполягаєте, щоб я йшов тим самим курсом. Чи не будете ви такі ласкаві, добродійко, щоб врешті визначитися!

— Пояснення потребують надто багато часу, — гнівно гукнула Еліза. — Я цілком відповідаю за свої слова. Мерщій дайте повний хід і відведіть корабель із небезпечної зони!

— Мадам, чи ви хочете, щоб я рухався далі? Ось погляньте самі. Попереду блимає маяк, що розташований на острові! Не можу ж я викинутися разом із «Каліпсо» на берег!

— Це не