Палац Посейдона - Томас Тімайєр

— Так, звісно, — ніби не чуючи її слів, пробурмотіла Еліза. — Важіль, кнопки, якийсь перемикач… Капітан каже — це неймовірно, просто якась загадка, як таке могло статися… Він вважає, що все це трапилося близько півгодини тому. Ніхто нічого не бачив і не чув. Раптово відбувся сильний поштовх унаслідок обриву шланга, спрацювала тривожна сигналізація. Вахтові кинулися на палубу й виявили тіло бідолашного Франсуа, що схилилося на панель приладів. Спочатку вони вирішили, що оператор заснув, але потім з’ясувалося, що він не дихає. Трос висів цілком вільно, а «Наутілуса» на ньому більше не було…

— Можливо, він плаває десь неподалік? Адже батисфера має порожнистий корпус і могла б…

— «Наутілус» важить кілька тонн, і його об’єму не вистачить, щоб утримати на воді таку масу. За словами капітана, він уже давно пішов на дно… О, бідна моя дитина!.. — Еліза обняла дівчину і притиснула її до грудей.

Однак Шарлотта й не думала здаватися. Відштовхнувши Елізу, вона вигукнула:

— Ми повинні врятувати їх! Невже не існує ніякої можливості підняти апарат на поверхню? Якщо люки й ілюмінатори витримали тиск на глибині, то повітря в кабіні вистачить, щоб усі четверо змогли протриматися кілька годин. Яка тут глибина?

Еліза тільки знизала плечима.

— Ну так запитай у капітана! Ти ж знаєш, що я не розумію французької.

— Я вже ставила це запитання, — відповіла Еліза. — Він вважає, що метрів сто п’ятдесят, тож немає жодного шансу на порятунок. Усі, хто був у «Наутілусі», давно загинули.

Шарлотта скинула вгору голову.

— Як? Але ж цього просто не може бути! Глибина тут не така вже й велика. І з допомогою того ж таки сонара можна виявити, де саме перебуває батисфера!

— Навіть якби ми точно знали, де вона лежить, довжини троса все одно б не вистачило! — заперечила Еліза. — В ньому лише близько ста метрів, а батисфера поринула набагато глибше, причому невідомо, на яку саме глибину. Найгіршим є те, що зонд-приймач сонара залишився на «Наутілусі» і зник разом із ним. Виходить, і сонаром ми не можемо скористатися для пошуків. Вимірювання, проведені тут напередодні, показували глибину від двохсот до трьохсот метрів. «Наутілус» не розрахований на такий тиск.

Шарлотта схилила голову.

— Але ж ми не можемо сидіти й нічого не робити!

— А що тут вдієш? Капітан уже прийняв рішення розвернути «Каліпсо» й узяти курс на Афіни, — ледве не плачучи, стиха промовила Еліза. — Він має негайно ж поінформувати про все, що сталося, грецьку берегову охорону. — Вона взяла руки Шарлотти у свої. — Все, що ми можемо тепер зробити, — це молитися за їхні душі.

…Протікання у вентилі було усунено, й вода більше не заливала кабіну. Гідроізоляцію перевірено, оглянуто кожний квадратний сантиметр внутрішньої обшивки, котра виявилася в бездоганному стані. «Наутілус» витримав, принаймні поки що.

Однак Оскар тремтів, наче його трусила пропасниця. Обхопивши себе руками, він намагався зігрітися, та це анітрохи не допомагало. Термометр у кабіні показував лише кілька градусів вище нуля, а їхній одяг був геть мокрим і не зігрівав. Сталь оболонки батисфери, здавалося, була холодною, як крига. Відрізані від світу, перебуваючи на глибині ста п’ятдесяти метрів нижче за рівень моря, огорнуті суцільною темрявою, всі, хто був у кабіні «Наутілуса», були приречені.

Незважаючи на це, юнак намагався зберігати холоднокровність. Не здавалися й інші члени екіпажу.

— Він витримав, витримав, витримав, — хрипко твердив Рембо, який усе ще не міг повірити в успіх і захоплювався надійністю свого творіння. — Я просто вражений!

— Скільки в нас повітря для дихання? — запитав Гумбольдт. Зараз нічого не могло бути важливішим за це.

Інженер відповів не одразу.

— Гадаю, що його вистачить на дві-три години, не більше. Є ще невеликий запас стисненого повітря в балонах, у разі крайньої потреби ми можемо використати і його. Але, я гадаю, набагато потрібніше зараз тепло. Якщо ми не позбудемося мокрого одягу, то загинемо від переохолодження ще раніше, ніж від задухи. Могла б допомогти енергійна робота, рух, але ж при цьому ми витратимо набагато більше кисню, а ми маємо берегти його запас. Будемо рухатися — задихнемося, будемо сидіти нерухомо — замерзнемо. От і вирішуй, як тут бути!

— Але ж у нас є водолазні скафандри, — нагадала Океанія. — Зсередини вони обшиті товстою вовняною тканиною, а ззовні покриті гумою. Гадаю, в них цілком можна зігрітися.

— Чудова ідея, крихітко, — зрадів Рембо. — Ану ж бо, виймай їх мерщій!

Дівчина відчинила дверцята під трапом, за якими була велика ніша з полицями. На них лежало чотири металеві шоломи і стільки ж незграбних на вигляд гумових костюмів. Гума була жорсткою і страшенно смерділа, та Оскару було абсолютно байдуже до цього, аби скоріше зігрітися.

Перевіривши розміри, Океанія підібрала для кожного підходящий костюм. Скафандри виявилися на диво важкими, спереду вони застібалися на довгу яскраву застібку-блискавку, а на зап’ястках і щиколотках щільно перетягувалися шкіряними ремінцями, щоб запобігти проникненню води всередину скафандра.

— Звісно, це не останній писк моди, — сказала Океанія, помітивши, як Оскар скептично розглядає призначений йому скафандр, — проте, гадаю, це зовсім не важливо. Головне, що вони в нас є.

— І ти вважаєш, що ця гума здатна захистити від холоду?

— Ти просто не в курсі. Справа в тому, що всередину скафандра нагнітається повітря під тиском. Саме воно й слугує ізолювальною прокладкою від холоду. Проте все одно треба більше рухатися. Чотири градуси вище нуля — не так уже й багато.

Поки Оскар розмірковував, Гумбольдт швиденько скинув із себе мокрі штани і светр, щоб швидше вдягнути скафандр.

— Найперше нам потрібно зігрітися, — бурмотів він, стримуючи дрижаки. — А там можна подумати й про те, як нам усім вибратися з цієї пастки…

— Вибратися? — Рембо здивовано глянув на вченого, зсунувши