Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Раптом Фродо помітив, що дивний на вигляд чоловік у пошарпаному одязі, котрий сидів у затінку під стіною, також уважно прислухається до розмови гобітів. Перед ним стояв високий кухоль пива, і курив він цікаво вигнуту люльку з довгим мундштуком. Він сидів, витягнувши ноги у високих чоботях, добре пошитих із м'якої шкіри, але потертих і заляпаних грязюкою. Вицвілий темно-зелений плащ закривав усе решта, і, незважаючи на задуху в залі, чоловік насунув каптур на саме обличчя. Проте видно було, як блистіли його очі, коли він спостерігав за гобітами.
— Хто це? — запитав Фродо, коли випала нагода перемовитися з господарем. — Ви його начебто не представляли?
— Його? — пошепки відповів господар, скосивши очі й не повертаючи голови. — Я його сам не знаю. Він один із мандрованих — ми називаємо їх слідопитами. Він мало говорить, зате під настрій може розповісти рідкісну історію. Зникає на місяць або й на рік, а потому знову з'являється. Минулої весни він досить часто тут бував, але потім десь зник. Ніколи не чув його справжнього імені, але тут його кличуть Бурлакою. Ходить швидко на своїх довгих ходулях; проте нікому не скаже, куди його носить. Але від Сходу та Заходу не дочекаєшся звіту, як тут у нас кажуть, себто про слідопитів і гобітів Ширу, вибачте на слові. Дивно, що ви питаєте про нього. — Тут пана Кремену гукнули, бо десь уже закінчилося пиво, і його остання репліка залишилася без відповіді.
Фродо відчув на собі погляд Бурлаки, мовби той почув чи здогадався, що йшлося про нього. А тоді махнув рукою, запрошуючи Фродо присісти поруч. Коли Фродо підійшов, Бурлака відкинув каптур, відкривши густе темне волосся, посріблене сивиною, бліде суворе обличчя та проникливі сірі очі.
— Звати мене Бурлака, — сказав він тихо. — Дуже радий із вами познайомитися, пане… Підгіре, якщо старий Кремена не переплутав.
— Не переплутав, — холодно відповів Фродо. Під поглядом цих проникливих очей він чувся не надто затишно.
— Ну, пане Підгіре, — сказав Бурлака, — я би на вашому місці попередив ваших друзів, аби не говорили зайвого. Пиво, камін і випадкові зустрічі — то приємно, але все ж таки тут не Шир. Довкола багато дивного люду. Втім, можете сказати, що це не моя справа, — додав він, криво посміхаючись і дивлячись Фродо просто в очі. — І через Брі останнім часом проходили ще дивніші подорожні, — продовжив він, стежачи за Фродовим обличчям.
Фродо глянув на нього так само пильно, та нічого не сказав. Бурлака раптом, відвернувшись від нього, зосередився на Піпіні. Фродо стривожився, почувши, як сміхотливий молодий Тук, підбадьорений успіхом оповіді про тлустого мера Великого Ритова, зараз весело змальовує прощальну вечірку Більбо. Він уже зображав Промову й підходив до вражаючого Зникнення.
Фродо нервував. Для більшості місцевих гобітів, без сумніву, це була невинна історія — просто смішна оповідь про смішний народ за Рікою; та дехто (наприклад старий Кремена) щось таки знав і, напевно, давно вже щось чув про зникнення Більбо. Тут могло виплисти ім'я Торбина, особливо якщо про нього вже розпитували.
Фродо заметушився, не знаючи, що робити. Піпіна, вочевидь, дуже захоплювала увага слухачів, і він зовсім забув про небезпеку. Фродо раптом перелякався, що в такому настрої той може навіть про Перстень згадати, — а тоді всьому кінець.
— Негайно щось зробіть! — прошепотів Бурлака йому на вухо.
І тут Фродо вискочив на стіл і заговорив. Увагу Піпінових слухачів порушено. Дехто з гобітів поглянув на Фродо, засміявся і заплескав, подумавши, що пан Підгір перебрав.
Фродо враз почувся незручно і став перебирати вміст кишені (як це мав звичку робити, виголошуючи промови). Він намацав Перстень на ланцюжку, і на нього найшло незбагненне бажання надягнути Перстень і в такий спосіб вийти з дурного становища. І ще йому здалося, що ця ідея прийшла ззовні, від когось або чогось у залі. Він твердо опирався спокусі й міцно стиснув Перстень у долоні, наче намагаючись утримати його від якихось витівок. Так чи інак, це йому не додало натхнення. Він сказав «кілька належних слів», як говорять у Ширі:
— Ми всі вельми вдячні за вашу теплу зустріч, і я смію сподіватися, що мої короткі відвідини допоможуть поновити давню дружбу між Широм і Брі, — а тоді він затнувся і закашлявся.
Тепер усі в залі дивилися на нього.
— Пісню! — вигукнув один гобіт.
— Пісню! Пісню! — закричали решта. — Гайда, пане, заспівайте щось новеньке!
На якусь мить Фродо завмер із роззявленим ротом. Тоді у відчаї затягнув кумедну пісню, яку дуже любив Більбо (і насправді пишався нею, бо сам її склав). Пісня була про заїзд; можливо, тому він її і пригадав. Ось вона вся. Нині з неї пам'ятають лише кілька слів.
Весела і стара корчма
під пагорбом стоїть,
Там темні варяться пива,
І навіть Місяць раз — дива! —
забрів там посидіть.
У конюха є п'яний кіт,
на скрипці грає він;
Угору-вниз смичок пливе,
То запищить, то зареве,
то задзвенить, як дзвін.
Господар має цуценя,
що ловить кожен жарт;
Як тільки зажартує гість,
Не п'є той песик і не їсть —
регоче так, що ґвалт.
Корова ще рогата є,
велична, мов княжна;
Та тільки музику і спів
Зачує десь — трясеться хлів,
вигоцкує вона.
А ось тарелів срібних ряд
і срібних ложок стрій!
Окрема ж пара — для неділь,
Її шкребе ціла артіль
в суботу так, як стій.
І Місяць пиво пив до дна,
і кіт нявчав-нявчав;
Тарілка з ложкою — в танок,
Корова скоком у садок,
а пес свій хвіст впіймав.
Замовив Місяць гальбу ще
і покотивсь під стіл;
І там дрімав, і пиво снив,
Аж поки день не наступив
із сонцем на хвості.
Конюх тоді сказав коту:
«Там Місяця скакун
Гризе вудила та ірже,
Але господар спить — і вже,
а сонце — як кавун!»
Тоді хапає скрипку кіт,
і шкварить джиґу він;
Смичок реве, пищить, кричить,
Господар Місяць термосить:
«Вже ранок біля стін!»
І покотили пиячка
горою до небес,
Позаду кінь його чвалав,
Корова гордо-пишно йшла,
тарілка, ложка й пес.
Все швидше, швидше скрипка гра,
і песик скавулить,
Корова й кінь — на головах,
Гасають гості по ліжках,
танцюють, аж курить.
Аж раптом тріснула струна!
