Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Ось ваші поні! — сказав він. — Вони розумніші (в певному сенсі), ніж ви, мандрівні гобіти — мають здоровий глузд у носах, бо здаля занюхують небезпеку, в яку ви влазите; а коли втікають, аби порятуватися, то біжать куди треба. Маєте їх пробачити; бо хоч мають вірні серця, вони не створені, щоби терпіти жах могильних духів. Бачите, ось вони тут, принесли весь вантаж!
Мері, Сем і Піпін переодягнулися; та невдовзі їм стало надто гаряче, бо мали зі собою про запас лише теплий одяг на зиму.
— Звідки взявся цей старий поні, цей Товстунчик? — запитав Фродо.
— Він мій, — сказав Том. — Мій чотириногий друг, хоча я рідко їжджу верхи, а він гуляє, де захоче. Коли ви в мене гостювали, ваші поні заприятелювали з Товстунчиком. А коли їм стало страшно вночі, то до нього примчали, а він їх мудрими словами і заспокоїв. Але тепер, мій любий Товстунчику, повезеш старого Тома. Гей! Піде він з вами показувати дорогу. Бо ж нелегко розмовляти з гобітами верхи, коли сам наздоганяєш їх пішки.
Гобіти зраділи і заходилися дякувати Томові; та він засміявся і сказав, що вони такі мастаки губитися, що він не заспокоїться, поки не переведе їх через кордони своєї землі.
— Безліч справ у мене, — сказав він, — там попрацювати, там поспівати, побалакати і погуляти, доглянути край. Том не може бути завжди під рукою, щоб кургани підривати і розколини відкривати. Про свій дім мусить Том подбати, та й Золотинка чекає.
Судячи з сонця, було ще рано, десь близько десятої, і гобіти згадали про сніданок. Востаннє вони їли вчора ополудні під каменем на кургані. Зараз вони ум'яли всі припаси, відкладені на вечерю, та ще й усе те, що приніс зі собою Том. Сніданок не був розкішний (як на гобітів і за таких обставин), але вони почулися ліпше. Поки снідали, Том пішов до могильника розглянути скарби. Більшу частину він склав блискучою купкою на траві: «Хай бере, хто знайде: пташка, звір, ельф чи людина, чи добре створіння…» Так мали розвіятися чари могильника, щоби жоден могильний дух до нього не повернувся. Собі він узяв лише брошку з блакитними камінцями, що мінилися, наче квіточки льону чи крильця метелика. Він довго на неї дивився, похитуючи головою, мовби щось пригадував, і нарешті сказав:
— Ось гарна дрібничка для Тома і для його господині! Гарною була та, що носила колись її на плечі. Тепер Золотинка брошку носитиме, і пам'ять про красуню житиме!
Для гобітів він вибрав кинджали майстерної роботи: довгі, у вигляді тонких листків, прикрашені червоно-золотистим зміїним візерунком. Кинджали зблиснули, коли він вийняв їх із чорних піхов, вироблених із дивного металу, легкого та міцного, оздоблених полум'яними каменями. Чи то завдяки добрій якості цих піхов, а може, через чари могильника, клинки виблискували на сонці, наче їх не торкнувся час, непритуплені та не покриті іржею.
— Ці старі ножі для гобітів стануть за мечі, — сказав він. — Добре мати гострі клинки ширському народу, що мандрує на схід чи південь, ген у темряву і небезпеку.
І він пояснив гобітам, що багато років тому ці леза викували люди з Вестернесу: вони були супротивниками Темного Володаря, та здолав їх злий король Карн-Дума в землі Анґмару.
— Мало хто їх пам'ятає, — пробурмотів Том, — однак іще мандрують самотою сини забутих королів, оберігаючи від зла безтурботний народ.
Гобіти його слів не зрозуміли, та, коли він це говорив, їм увижалася, мов крізь далину сторіч, широченна туманна долина, якою крокували високі суворі люди з ясними мечами, а в останнього на чолі сяяла зоря. Тоді видіння розвіялось, і гобіти знову опинилися в освітленому сонцем світі. Настав час вирушати. Вони спакували торби і нав'ючили поні. Свою нову зброю повісили на шкіряних пасках під куртками, та вона заважала і видавалася зайвою. Нікому не спадало на думку, що може дійти і до бойової сутички.
Нарешті вони рушили. Спочатку повели поні під вуздечки вниз схилом, а потім сіли верхи і швидко поїхали долиною. Вони озирнулись і побачили на горі вершок старого могильника, де в сонячному промінні жовтим полум'ям горіло золото. Далі вони завернули за наступний схил Курганів, і могильник зник із очей.
Як Фродо не роззирався на всі боки, ніде не бачив тих великих каменів, що стояли ворітьми. Незабаром під'їхали до північної ущелини, минули її, і перед ними простяглася полога долина. Разом із Томом подорожувати було весело: він радісно їхав поряд чи позаду них на Товстунчику, який виявився значно прудкішим, аніж обіцяло його черево. Том постійно щось наспівував, переважно нісенітниці, а може, то була мова, не зрозуміла гобітам, давня мова, створена висловлювати радість і зачудування.
Вони їхали без зупинок, але незабаром виявилося, що Дорога набагато далі, ніж гадалося. Навіть без туману через свій учорашній полудневий сон вони не дісталися би туди раніше як опівночі. Темна смуга, яку вони бачили, була не смугою дерев, а кущами понад краєм глибокого рову з крутим муром із протилежного боку. За словами Тома, тут колись пролягав кордон королівства, та було це дуже давно. Здавалося, він пригадав якусь сумну історію, але більше нічого не додав.
Перебравшись через рів, вони пройшли крізь пролом у мурі, а тоді Том повернув просто на північ, бо до того вони дещо відхилилися на захід. Місцевість тепер була відкрита й рівна, і вони пришвидшили крок, але сонце вже сідало, коли вони врешті побачили попереду смугу високих дерев і зрозуміли, що невдовзі, після стількох несподіваних пригод, виїдуть на Дорогу. Вони пустили поні чвалом, іще якась миля — і вони під довгими тінями дерев. Дорога, невиразна в сутінках, вилася під похилим насипом. У цьому місці вона пролягала з південного заходу на північний схід, а праворуч швидко збігала в широку балку. Полотнище Дороги було пооране коліями, а після нещодавньої зливи його вкривало багато калюж і вибоїн, заповнених дощівкою.
Вони спустилися насипом і роззирнулися. Довкола ні душі.
— Ну, нарешті дісталися! — вигукнув Фродо. — Сподіваюся, з нашою дорогою навпростець Пралісом ми втратили не більше як два дні! А може, наша затримка на краще — вони могли збитися з нашого сліду.
Друзі поглянули на нього. Страх перед Чорними Вершниками знов опустився на них тінню. Вступивши у Праліс, вони думали тільки про те, як вибратися на Дорогу; лише тепер, коли вона лежала в них під ногами, вони пригадали небезпеку, що їх переслідує, і
