Палац Посейдона - Томас Тімайєр

Товстун кивнув.

— Точно. Весь час здається, ніби сидиш у розжареній печі, еге ж? Тільки ближче до опівночі стає хоч трохи прохолодніше, можна поспати. Добре було б якнайшвидше забратися звідси.

— А що тут сьогодні відбувається?

— Цьому німцеві чомусь забажалося занурюватися серед ночі, — відповів провансалець. — Я, звісно, не розумію, навіщо, але мені до того байдуже. Поки платить дзвінкою монетою, я не ставитиму зайвих запитань.

— Хто цього разу в апараті?

— Рембо, його доця, Гумбольдт і спритний хлопець. — Він хрипко реготнув. — Просто цирк шапіто якийсь. І вони ще називають себе вченими!

— І не кажи, — погодився Норвежець. — Взяти хоча б оцю темношкіру жіночку та білу дівчину. Що то за птах, що вони весь час із ним вовтузяться?

— Схожий на ківі. Вони живуть на островах Нової Зеландії. — Товстун сплюнув за борт.

Норвежець кивнув.

— А навіщо на неї натягли щось на кшталт солдатського наплічника?

— Ну я ж тобі кажу: в цього Гумбольдта в голові клепки не вистачає. Ти бачив кіску в нього на потилиці?

— Німці — і справді чудернацький народ, — кинув Норвежець. — Та маючи такого імператора, можна й не таке утнути!

— Хе! Каска з ґулею, підкручені вусики й лаковані чоботи для їзди верхи — от дива, — засміявся оператор підйомника. — Вільгельм, розумієш ти, другий! Чого ж можна чекати від його підданих?.. Так, зажди-но, здається, ми починаємо!..

Четверо членів екіпажу батисфери вже піднімалися залізними сходами до люка, щоб залізти всередину апарата ще на палубі. Один за одним вони зникли в отворі, після цього люк захлопнувся, і в надрах «Наутілуса» спалахнуло світло. Проникаючи крізь товсте скло вікон, воно набувало зеленкуватого відтінку. Норвежець зумів навіть розгледіти, як дослідники розсідаються на свої місця і пристібають ремені.

— Франсуа, починайте спуск апарата на воду! — прозвучав металевий голос із гучномовця. — Та повільніше, не поспішайте.

Провансалець натиснув кілька кнопок і потягнув до себе довгий важіль. Парова машина ожила. З клапанів зі свистом вирвалися хмарки білої пари, палуба задвигтіла. Сталевий трос натягнувся, і стріла підйомника зарипіла, прийнявши на себе величезну вагу. Сталевий гак повільно здійняв багатотонну кулю над палубою і переніс її через борт судна. На декілька секунд вона застигла непорушно — аж ось оператор знову взявся за головний важіль.

Батисфера зі сплеском опустилася на воду й одразу ж почала занурюватися. Зеленкуватий відблиск висвітлив зграйку риб, що пропливали поблизу від «Каліпсо». Бульбашки ланцюжками здіймалися вгору, на поверхню, поки «Наутілус» метр за метром поринав у глибину. За кілька хвилин світло його ілюмінаторів зникло в непроглядній морській безодні.

— Чудово, — промовив оператор. — «Наутілус» пішов на глибину. Тепер усе керування здійснюватиметься з кабіни апарата, але я все одно маю залишатися на посту й наглядати за механізмами.

— Ти не проти, якщо я складу тобі компанію? — Норвежець вийняв пачку сигарет і запропонував її приятелю. Клацнувши запальничкою, він випустив ароматну хмаринку диму.

Десять хвилин потому темношкіра жінка й молода дівчина залишили палубу. На якусь мить Норвежцю здалося, що темношкіра якось підозріло дивиться в його бік. Він дружньо усміхнувся і привітно здійняв угору свого плетеного капелюшка, та ця чорна відьма мовчки прослизнула повз нього і разом із дівчиною зникла за дверима, що вели до жіночих кают.

— Не дуже-то з ними розважишся! — промимрив провансалець.

— Та годі вже, — відказав Норвежець. — Мабуть, хвилюється. Що ж, я розумію. Занурення на таку глибину, та ще й такої темної ночі! Не хотів би я зараз опинитися на місці тих, хто зараз сидить усередині «Наутілуса».

— Поки я на посту, нічого не трапиться! — Вогник сигарети висвітлив гладку фізіономію оператора. — Ніч або день, та Франсуа завжди подбає про те, щоб усі повернулися на борт цілими й неушкодженими.

— Слова справжнього професіонала, — промовив Норвежець, а потім, переконавшись, що вони залишилися на палубі самі й ніхто не стежить за ними з містка, вийняв із сагайдака одну з отруєних стрілок і коротким рухом устромив її в стегно провансальця.

Товстун зойкнув від несподіванки й обернувся. На його обличчі було тупувате нерозуміння.

— Що це за дурні жартики?

— Спокійно, — прошепотів Норвежець. — Це всього лише засіб для розслаблення м’язів. Ти більше нічого не відчуватимеш.

Рот Франсуа відкривався й закривався, та більше він не вимовив ні звуку.

— Навіть і не намагайся, — усміхнувся Норвежець. — Твої голосові зв’язки паралізовані. За кілька хвилин ти відчуєш страшенну стомленість — таку сильну, що навіть очі буде важко тримати розплющеними. А потім поринеш у тривалий, а якщо вже зовсім точно, — довічний сон. Твоє тіло впаде вперед, на щиток керування підйомником, пересуне важіль, що керує механізмом кріплення тросу на блоках батисфери. Механізм відкриється, й ця сталева іграшка вирушить у далеку путь, із якої немає вороття. Ти зрозумів мене?

Усе, що вдалося зробити провансальцю, — це опустити повіки. Отрута проникла в усі основні м’язи його тіла, тож його відчайдушні зусилля підвестися були марними. Товстун повільно опустився на щиток керування.

Норвежець мрійливо глянув у сяюче зоряне небо над головою, поплескав оператора підйомника по спині й вирушив до кубрика — пити разом із матросами анісову горілку й ліниво перекладати засмальцьовані карти.

За півгодини — батисфера вже опустилася на глибину понад п’ятдесят метрів — її оболонку струсив потужний поштовх, ніби виконаний металевим предметом. Оскар відчув різкий струс, за яким негайно послідував іще один.

— Що це? — тривожно запитав він. — Схоже, що в наш «Наутілус» щось врізалося.

Гумбольдт обернувся до інженера.

— У нас якісь проблеми, мсьє Іполіт?

— Поки