Палац Посейдона - Томас Тімайєр

Сперечальники замовкли й прислухалися. Хрумкіт зовнішньої оболонки батисфери явно посилювався. Ззовні долинало скреготіння й вищання металу, що були схожими на лемент смертельно пораненої тварини.

— Тиск збільшується, — стиха промовив Гумбольдт. — Якою є верхня межа для зовнішньої оболонки?

— Вісімдесят метрів, не більше, — відповіла Океанія. — Ми з батьком аж ніяк не уявляли, що «Наутілусу» доведеться опускатися до гранично припустимих глибин.

— Найслабшою ланкою в конструкції є ілюмінатори, — пояснив Рембо. — Якщо глибина буде й далі збільшуватися, вода просто витисне їх із пазів. Якби я знав, що станеться щось подібне, я б, безперечно…

— Прошу вас, тихше! — Океанія вп’ялася очима в мерехтливі шкали приладів, ніби силою погляду намагалася зупинити занурення.

Оскар злякано визирнув крізь товсте скло. За бортом, ніби чорний дим, клубочилася пітьма.

— Що показує глибиномір? — запитав Гумбольдт.

— Сто десять метрів. — Обличчя Океанії зробилося страшенно блідим. Знову почувся скрегіт. Тепер уже не було ніяких сумнівів — батисфера занурювалася дедалі глибше й була приречена. За кілька хвилин усіх, хто перебуває в кабіні підводного апарата, чекає жахлива смерть. Як же це несправедливо!

Оскар у напівтемряві відшукав руку вченого і вчепився в неї, а Гумбольдт притягнув юнака до себе, ніби намагаючись захистити в останню мить.

— Мені шкода, що я втягнув тебе в цю безглузду справу, — ледь чутно промовив він. — Я ж-то гадав…

— Усе гаразд, — заперечив Оскар. — Я сам цього хотів. А останні кілька місяців були найкращими в моєму житті. Я не проміняв би їх ні на що у світі.

— Це правда?

— Хто ж брехатиме в таку хвилину!

Цієї миті новий поштовх надзвичайної сили струсив «Наутілус». Оскар упав на коліна, ледве не врізавшись головою в сталеву панель приладів, і лише інстинктивний рух убік врятував його.

Сталева куля похитнулася, потім трохи зсунулася й застигла на місці. Наразі припинилися тріск і скрегіт.

Люди в кабіні насторожено дослухалися до звуків за бортом. Але, крім слабкого дзвону нечисленних повітряних бульбашок, що здіймалися до поверхні, навколо панувала тиша. Рембо, похитуючись, попрямував до пульта керування, переконався, що прилади ще працюють, постукавши по склу одного з них, ніби не довіряючи власним очам. Оскар почув, як інженер спантеличено пробурмотів:

— Неймовірно! Сто п’ятдесят метрів!.. Так глибоко не занурювалася жодна людина на землі!

— Що відбувається? — запитав Гумбольдт. — Ми зупинилися?

Інженер стрімко обернувся до супутників. Його очі сяяли від щастя.

— Піщане дно, — промовив він. — Господь Бог зглянувся й не дав нам розбитися!

Страх буквально паралізував Шарлотту. Огидний на вигляд чолов’яга з темними колами навколо запалених очей схилився над нею. Чомусь його кощаві пальці тяглися до її шиї. Потім вона відчула, як її схопили й почали трусити.

— Прокиньтеся негайно, мадемуазель! Прокиньтеся!

Придушено скрикнувши, Шарлотта розплющила очі. Кілька секунд вона не могла зрозуміти, чи все це відбувається насправді, чи, може, ввижається уві сні. Чоловік і справді стояв біля неї, проте вже не здавався таким страшним. А наступної миті вона впізнала в ньому капітана «Каліпсо».

— Мадемуазель!

Вона відсахнулася й натягла ковдру до підборіддя.

— Що вам знадобилося в моїй каюті?

— Одягайтеся й прошу за мною, будь ласка!

Відчинилися двері сусідньої каюти. На порозі з’явилася Еліза в довгому нічному пеньюарі.

— Що тут відбувається? — невдоволено поцікавилася економка.

Вона обмінялася з капітаном кількома словами, після чого її голос затремтів. У ньому відчувалася розгубленість. Моряк говорив поспіхом, схвильовано жестикулюючи, а потім квапливо залишив каюту…

Сталося щось страшне. Шарлотта скочила на ноги, остаточно струсивши з себе сон.

— У чому справа, Елізо? Ти хоча б щось розумієш?

— Ми маємо піднятися на палубу, — промовила Еліза. — Хутчіш одягайся!

За кілька хвилин обидві жінки були на головній палубі. Тут уже зібралася майже половина суднової команди. Матроси щільним колом оточили паровий підйомник і виносну стрілу, що слугувала для спуску батисфери на воду. На пульті керування підйомником безпорадно лежало нерухоме тіло оператора — симпатичного товстуна-провансальця Франсуа. Його очі були широко розплющені, а шкіра мала якийсь сірий відтінок, наче мокра штукатурка. Поруч із Франсуа стояв судновий лікар, намагаючись намацати його пульс. Нарешті медик випростався, сховав стетоскоп, знизав плечима й похмуро констатував:

— Він мертвий. Очевидно — інфаркт міокарду.

Шарлотта затамувала подих.

Тим часом Еліза кинулася розпитувати капітана про те, що сталося, але той лише розгублено хитав головою і розводив руками. Наразі економка відсахнулася від нього й притисла обидві руки до грудей.

— Що? — скрикнула Шарлотта. — Що з «Наутілусом»?

Губи темношкірої жінки затремтіли, вона заридала.

— Він сказав, що затиски, які утримували трос на блоках, випадково відкрилися…

— Що це означає? Де батисфера?

Тільки тепер Шарлотта глянула вгору, на стрілу підйомника. Сталевий трос, на якому мав би утримуватися підводний апарат, тепер безладно метлявся в повітрі. Головний шланг, що забезпечував «Наутілус» повітрям і електрикою, було обірвано. За бортом ледве чутно плюскотіло непроглядне нічне море.

Дівчині знадобився деякий час, щоб повністю усвідомити весь жах того, що сталося.

Страх своїми крижаними лещатами стиснув її серце.

— Не може бути, — прошепотіла вона. — Це неможливо…

— На жаль, це саме так, люба моя.

— Але треба ж негайно щось робити. Необхідно організувати