Пасербки восьмої заповіді - Генрі Лайон Олді
Єпископ нічого не мав проти.
Марта з Михалом правильно витлумачили короткий братів погляд і поквапилися кудись відвести Терезу — наймолодша сестра кмітила в таких ситуаціях трохи повільніше; а стара мати, натомившися за день, дрімала на печі, і було її не чутно й не видно, отож духовні пастирі залишилися практично сам на сам.
Якийсь час обидва мовчали.
— Дивні речі люди розповідають, — заговорив нарешті єпископ і провів по голеному підборіддю пещеною рукою з коштовними каблучками. — Волосся дибки стає… От, приміром, днями пахолки князя Лентовського криком кричали, наче неподалік од вашого Тиньця, отче настоятелю, на млині якогось Сокири, відомого ворожія (прости, Господи), — єпископ перехрестився, — такі неподобства богопротивні діялися, що й говорити не хочеться! Мертві з могил уставали, як у день Господнього гніву, і живих до себе тягли… Може, звісно, брешуть пахолки, та тільки багато чого в їхніх казках збігається з тим, що мені й так відомо. Без чаклунства, без підступу ворога роду людського, думаю, тут ніяк не обійшлося. Ну, про млин той я давно чув, ніби нечисто там, — ось по дорозі сюди й завернули…
- І що… ваше преосвященство? — не втримався зблідлий абат Ян.
— Та нічого особливого, — стенув вузькими плечима Гембицький, від якого не сховалася несподівана абатова блідість, і складки його фіолетової мантії плавно гойднулися. — Спалили, звісно. І млин, гніздо чаклунське, і самого чаклуна з усім його виводком. Тут діло ясне, без вивідувачів обійшлися…
Янові надсилу вдалося повернути на своє обличчя попередній ввічливо-зацікавлений вираз.
— Але ж не тільки про Сокирин млин ідеться, — вів далі тим часом єпископ. — Пахолки князеві твердять, начебто й вас, отче настоятелю, там бачили. Немовби стояли ви поруч із тим самим чаклуном, якого ми днями покарали вогнем, і ніяких перешкод його підступам не творили. Звісно, люди князівські зі страху перед хазяїном чого тільки не наплетуть! От і вирішив я, отче настоятелю, особисто з вами побачитися та особисто від вас довідатися про обставини цієї дивної події.
— Що був я там — це правда, ваша превелебносте, — спокійно відповів абат Ян, котрому цей спокій коштував не одного пасма сивого волосся. — А щодо ожилих мерців і сатанинського підступу… Не бачив я нічого такого. Пахолки князівські пана Михала Райцежа, придворного воєводи графа Висницького — сподіваюся, вам знайоме ім’я графа Єжи, улюбленця їхньої величності Яна-Казимира?! — схопити хотіли силоміць; це було, на власні очі бачив, не відрікаюся. Тільки пан Михал від них відбився, трьох порубав, а решта кинулися геть. Мірошникового підмайстра ще по дорозі Лентовські своїми кіньми потоптали на смерть, царство йому небесне, нещасному… А мерців повсталих я щось не примітив, ваша превелебносте. Може, людям Лентовського з п’яних очей привиділося? — тумани в нас досвітні самі знаєте, які!..
— Вірю, вірю, отче настоятелю, — єлейно посміхнувся єпископ, і абат Ян чітко усвідомив, що Гембицький не вірить жодному його слову. — Я-то вірю, але ж, самі розумієте, людям базікати не заборониш; та й гріх це — наклеп на ближнього свого зводити. І від слів їхніх, хоч ціна їм невелика, я відмахнутися просто так не можу. Сан не дозволяє, сан і довіра Рима. Боюся, коли б не зашкодило все це вашій репутації, отче настоятелю. От і приїхав поговорити з вами особисто, як то кажуть, переконатися. А сюди ви неначебто на сороковини батька вашого покійного приїхали?
— Саме так, ваша превелебносте. Не міг я останню волю батька мого не виканати.
— Схвалюю, схвалюю, — покивав єпископ, і абат Ян, дивлячись на Гембицького, чомусь пригадав історію Гусмана Домініка, Гусмана Лагідного, засновника ордена домініканців, натхненника розправи з альбігойцями.
Теж, мабуть, отак кивав, дивлячись на багаття, у якому палали катари, і примовляв: „Схвалюю, схвалюю…“
— Вельми похвально, отче настоятелю. Батьків шанувати треба і за життя їхнього, і після того, як покличе їх до себе Господь. Я сподіваюся, батько ваш був зразковим християнином?
Абат лише мовчки хитнув головою.
— Це я так, до слова прийшлося. Звичайно, ніхто в цьому не сумнівається, хоча… У цих горах християнство настільки перемішалося із залишками поганства чи й узагалі з маніхейською єрессю, що відразу й не збагнеш, хто тут воістину шанує Господа нашого, а хто… Утім, забалакався я тут із вами, отче настоятелю, пора вже й міру знати. Піду до себе, не докучатиму вам. Бо ж сьогодні вам не до мене — моліться спокійно за душу батька свого, і я за неї молитву воздам, ну, а потім ще поговоримо. Часу в нас багато, назад, я гадаю, разом поїдемо…
Абат Ян провів його превелебність до дверей, попрощався якнайтеплішими словами й повернувся до хати.
Тепер отець настоятель був остаточно переконаний, що коли провінціал Гембицький знайде бодай якусь дещицю проти тинецького абата та зуміє за неї вчепитися, то в нього, ксьондза Яна Івонича, будуть великі неприємності. Про це його превелебність подбає і знайде для цього й час, і спосіб!
А ще належало, знітивши серце, повідомити своїм — насамперед Марті — про те, що трапилося з млином старого Сокири та всіма його мешканцями.
Слушно казав старий чаклун — недовго їм топтати ряст залишилося.
Як у воду дивився.
На Шафляри непомітно спадали сутінки. Наближався час Божого Суду.
5…Кам’янистий настовбурчений Кривань шулікою нависав зверху, і мовчазне, безладно ворушке людське місиво здавалося горі чимось схожим на вируюче Чорне озеро, коли в глибинах його водяники справляють свої гучні весілля.
Ніч раптом позадкувала, пересиливши цікавість, — четверо молодих пастухів із палаючими смолоскипами, немов скоряючись нечутному наказу, рвонули з місця й парами помчали в різні боки, супроводжувані сизими шлейфами диму, огинаючи викладене в’язками хмизу коло
