Пасербки восьмої заповіді - Генрі Лайон Олді
Йому навіть не треба було бачити чубчик білої чаплі, що прикрашав дорогоцінне руків’я фамільної шаблі, щоб упізнати старого князя Лентовського.
— Це по мене, чи що? — розгублено пробурмотав Мардула, озираючись навсібіч, мов загнаний облавою вовк.
— Та ні, приятелю, це по мене, — мимохіть гірко посміхнувся Михал.
Розбійник замислено почухав потилицю, ще раз глянув на гайдуків, які стояли підпериш боки, — і раптом змією пірнув у кущі та вмить розтанув у лісі.
Михал так і думав, що за Мардулою ніхто не кинеться, — не по його гулящу душу прибув до Підгалля князь Лентовський зі своїми людьми.
— Здавайся, вбивце! — вигукнув якийсь гайдук, схоже, старший. — Падай князеві в ноги, чобіт цілуй — може, зглянеться їхня ясновельможність!
Сам князь навіть слова не мовив до Михала.
Подітися воєводі не було куди, зброя його залишилася в Шафлярах, тікати навмання від верхівців не було сенсу, як і сподіватися, що на порятунок до нього з’являться з Виснича графські люди під орудою тестя Казимира, тож Михал зрозумів: настав час помирати.
Помирати, звісно ж, не хотілося, але Михалек давно звик до думки про власну смерть; тим більше, що живим здаватися князеві хотілося ще менше. Воєвода Райцеж добре уявляв, яку смерть здатен вигадати досвідчений у катуваннях та не обтяжений сумлінням старий Лентовський для вбивці свого сина-спадкоємця.
— А ви беріть мене, не соромтеся! — криво посміхнувся воєвода. — Три десятки озброєних на одного беззбройного — чого вже там! Треба ж колись князівську платню відробляти, холопи немиті!
І презирливо сплюнув під копита князівському жеребцеві.
Він навмисно прагнув вивести з рівноваги Лентовського та його гайдуків: один удар шаблі або влучний постріл — та й по всьому, без страждань.
— Ну що, сміливці?! — під’юджував він трохи розгублених ворогів. — Хто хоче МІЙ чобіт поцілувати? Підходьте, на всіх вистачить!
Якщо хтось наблизиться, то з’явиться можливість відібрати шаблю чи ніж, і гайдукам після цього вже напевно доведеться вбивати воєводу, який зібрався помирати в гарному товаристві.
— Легкої смерті хочеш, пся крев? — голос князя був схожий на хрипле вороняче каркання. — Що ж, я тобі її подарую, коли просиш!
Князь кивнув старшому гайдукові, і той підкинув до плеча рушницю, невідомо, всерйоз чи жартома збираючись стрельнути.
Наступної миті, як здалося Михалу, саме загусле повітря хвацько й коротко свиснуло, і тонка ясенова стріла виросла з гайдукового горла, пробивши його наскрізь. Усе на якусь хвильку завмерло, потім гайдук повільно завалився на бік і м’яко сповз із сідла. Від падіння зведена рушница вистрелила, і на протилежному боці просіки дико заіржав, метнувся пріч і впав додолу кінь, придавивши вершника, і той несамовито вилаявся.
— Наступна стріла — твоя, князю. Отож думай, — пролунав із хащі напрочуд спокійний голос; Михал тільки з деяким запізненням упізнав у ньому голос Мардули й мимоволі захоплено подумав: „Молодець, розбійнику! А я думав, що ти злякався та й дременув від гріха подалі…“
Майже відразу зовсім із іншого місця пролунав пронизливий молодецький свист, хаща відгукнулася таким же потрійним свистом, а звідкись із глибини лісу долинуло глузливе пугукання, до якого пугач, ясна річ, не мав жодного стосунку.
Князь, із усього видно, вагався, а гайдуки без його наказу теж не зважувалися рушити з місця. Нікому не хотілося розділити долю побратима, який валявся на землі в калюжі власної крові зі стрілою в горлі.
І тут на сцену виступив до пори до часу всіма забутий солтис Ясиця Кулах. Його мовчазний брат Кшиштоф так і сидів собі край просіки, і було незрозуміло, чи обходить його те, що діється, бодай до якоїсь міри.
— Я, солтис Ясиця, якого дурні люди ще Маршалком зовуть, — проголосив старий, вийшовиш на середину просіки й глянувши князеві просто у вічі. — Може, чув, твоя ясновельможносте?
Лентовський похмуро кивнув — чув, мовляв.
Чим невимовно здивував Михала, котрий не чекав од магната Лентовського такої поінформованості щодо подій у Підгаллі.
— Попитати в тебе хочу, князю, — вів далі солтис. — Купиш — не купиш, як кажуть, а поторгуватися можна… За віщо пана воєводу на той світ спровадити хочеш?
— Сина він мого вбив, — знехотя процідив крізь зуби Лентовський легенько погладжуючи руків’я шаблі.
— Убив? Жах який! Ти чув, Кшиштофе?! Ну гаразд, мовчи, ти в мене мовчун… У чесному двобої убив чи із-за рогу підкрався?
— Не твоє діло, старий! — відрізав князь. — Якийсь незнатний шляхтичок, пахолок цього вихопня Висницького, убиває спадкоємця Лентовських — і щоб я мовчки так утерся?! Не бути такому!
— Незнатний, кажеш? — щиро здивувався старий. — А я, дурень, думав, що честь шляхетська — на всіх одна! Отже, не вгадав! Ти чуєш, Кшиштофе? Значить, воєвода на князенка сам на сам іде, а князь на воєводу — трьома десятками гайдуків пре! От уже не думав, не гадав!
— Ніколи мені з тобою тут баляндрасити, солтисе Кулах! — гайдуки отетеріло переглядалися: грізний Лентовський явно намагався приховати свою невпевненість. — І не стій на дорозі, старий, по-доброму прошу! На тебе я зла не маю, та, боронь Боже, під копита чи під кулю потрапиш, тоді нарікай на себе!
— А ти мені не погрожуй, князю! — старий не підвищував голосу, але його блакитні очі недобре зблиснули. — Тут тобі не твій маєток, тут Підгалля, а я й Михалек… і воєвода Михал — не твої холопи без’язикі! Знаєш, мабуть, що зі старостою
