Пасербки восьмої заповіді - Генрі Лайон Олді

У голові воєводи одна думка стрімко наздогнала іншу, і осередком, центром кожної було одне — Беата! Чомусь він схильний був вірити розбійникові, що з дружиною нічого не сталося, коли не брати до уваги того, що тендітна жінка, у тяжі, увесь цей час поневірялась по лісах у товаристві запеклих душогубів. Михал важко повів плечима й зненацька подумав, що ні Мардула, ні хлопець з луком аж ніяк не схожі на душогубів. Можливо, тому їм хотілося вірити. Але вірити — це одне, а на власні очі побачити Беату, перемовитися бодай слівцем, доторкнутися до м’якої коси… Авжеж, знав сучий син Мардула, як примусити його, Михала, пристати на будь-які умови. Знав, здогадувався — чи не однаково тепер. Справу вирішено, увечері їм з Мардулою вступати у вогненне коло з чупагами в руках — і покине місце Божого Суду, швидше за все, тільки один із них.

Михал почухав укушену якоюсь мошкою щоку й піймав себе на тому, що потай співчуває дурненькому Мардулі, який обстає за чужим, по суті, йому чоловіком проти прийомного сина цього самого чоловіка. Ну ким доводиться Мардулі-розбійнику, юному гультяєві, старий Самуїл-баца?! Вважай, ніким. Та ні ж! — на рожен лізе, зі шкіри пнеться, життя власного не шкодує! Цікаво, як би вчинив на місці Мардули він сам, воєвода Михал Райцеж, шафлярський приймак Михалек Івонич?! Та точно так само! Хіба що дружину чужу не крав би… А коли б йому, як Мардулі, ніхто не повірив? Отож-бо, друже воєводо. Правий розбійник, нехай і на свій розсуд — але правий. Якщо з Беатою все гаразд…

Із нею все гаразд! — суворо приструнчив себе Михал. Інакше й бути не може. Інакше не повів би його сюди Мардула. Чи розбійник хитріший та підліший, ніж здається на перший погляд? Он, навіть солтис Кулах пішов, щоб приглянути… Але ж де йому наглядати, такому старому?!

Але тут воєводині думки перебив шурхіт — кущі розсунулися. Михал підхопився й на мить завмер, дивлячись, як Беата, одягнена в довгу сукняну накидку поверх плаття („Молодці, розбійне плем’я, додумалися!“), вибирається з чагарників, шанобливо підтримувана під руку все тим же циганкуватим хлопцем.

Здається, із дружиною справді все гаразд.

Жінка відчепила колючу гілку від краю накидки, підвела голову, побачила воєводу, який стояв на стежині…

— Михалек! Живий! — і, вже не звертаючи уваги на розгубленого хлопця Мардули, Беата кинулася чоловікові в обійми.

…Михал притискав до себе дружину, яка заливалася щасливими сльозами, невлад цілував її в губи, у щоки, у ніс, заплутався в її лляних розкуйовджених косах і не зважувався вивільнитись, щоб ненароком не завдати Беаті болю, відчував крізь одяг її теплий розповнілий стан, і зазирнувши нарешті в її повні сліз очі, а вони так і променилися радістю крізь мерехтливу завісу, раптом відчув, як клинок спізнілого розуміння й каяття входить до нього в душу, розриваючи невидиму плоть.

„Михалек! Живий!..“ — ці слова вагітної Беати протверезили воєводу краще, ніж цебро крижаної криничної води, вилите похмільного ранку на голову сина мамою Багантою. Адже як воно бувало: підхопишся спросонку, мокрий по саме нікуди, жижки зимовим боягузом трясуться, ноги роз’їжджаються, наче в щойно народженого теляти, у голові мов чорти ночували, язик розпух колодою — і сором, і встид морозом по тілу, коли згадаєш, що витворяв учора в п’яному чаду!

Не про себе думала Беата, коли заручницею їхала з-під Тиньця до неблизьких Шафляр, не про дитину під серцем своїм піклувалася, поки Мардулині побратими її, вагітну, по лісових барлогах тягали — про нього, про Михалека, про чоловіка непутящого, котрому накласти головою все одно, що на пальці сплюнути…

От воно й вихопилося першим, інстинктивним:

— Михалеку! Живий!..

Хапай, воєводо, ще один ляпас долі!

Який же сліпий він був увесь цей час! Отже, даремно загинув молодий князенко Янош?! Даремно викликав Михал на себе гнів старого князя Лентовського?! Даремно мучився весь цей час, їв себе, як іржа залізо?! Даремно заявився у Шафляри до батька-Самуїла й став мимовільною причиною його смерті?!

Усе — даремно?!

Розмахуй палашем, воєводо, але не лазь у чужі душі — куди тобі, криворукому…

— Я люблю тебе, — зривистим голосом прошептав Михал. — Тепер у нас усе буде гаразд.

— Чому буде? — запитала у відповідь Беата і посміхнулася крізь сльози. — У нас і було все гарно… І зараз — добре…

Потім вони ще довго стояли, не спроможні розімкнути обійми, аж поки Мардула, нарешті, не витримав і пробурчав зніяковіло:

— Ну годі, доволі лизатися! Нам пора…

Їм справді було пора.

На зворотному шляху Мардулу діймали сумніви, і юний розбійник злився на себе за це, навмисно вкотре згадував Самуїла-бацу, який сповзає на траву — зрештою, хлопець таки домігся свого, вичавив із голови того копозистого хробака. Цей пихатий шляхтич казна-якою кривдою добувся до шляхетского звання — убивця; отже, сьогодні ввечері все має вирішитися. Треба бути останнім базікалом, щоб не розуміти: у воєводи до графа Висницького першого-ліпшого не беруть, та й плечі в шляхтича… Добрі плечі, не ситим життям склепані, і з обличчя видно, що битиметься воєвода люто, як звір, за самицю свою, а в наддаток ще й за шляхетський гонор та честь родову! Іди, воєводо, ступай Кривим лісом, грай жовнами на високих вилицях — не знаєш ти, що приготував для гри з тобою лихий Мардула! Хіба ж даремно розбійник за Самуїла-бацу вступився?! — ні, не даремно, дядько Самуїл того вартий, ох, вартий… Спи спокійно, бацо, Мардула за тебе розплатиться, так розплатиться, що чортам моторошно стане!

Про що думали по дорозі солтис Маршалок зі своїм неговірким братом, так і зосталося загадкою, але коли всі четверо вибралися