Пасербки восьмої заповіді - Генрі Лайон Олді

Лентовський знав. Двадцять із гаком років тому новотарзький староста Смаковський — родовитий шляхтич герба Сліпий Кінь — одержав дарований королем Сигізмундом привілей і спробував завести в Підгаллі свої порядки, силоміць відітнувши добру третину долинних пасовищ та орних земель. І жорстоко поплатився за жадібність та самовпевненість — чорнодунаєвицькі солтиси підняли Бескиди проти старости-лиходія; оцей самий старий, котрий стоїть зараз перед князем, постав як отаман на чолі розлючених гуралів, маєток старости було взято приступом, частину гайдуків перебили, решта врятувалися втечею, а самого старосту порубали чупагами так, що потім навіть тіло впізнати не змогли.

Після цього випадку солтис Ясиця Кулах і одержав своє прізвисько — „Маршалок“; а брат його Кшиштоф донині зберігає на почесному місці чупагу із засохлою кров’ю на лезі й нікому не дає до неї торкатися, чи, тим більше, зчищати майже обсипану кров.

А король вирішив закрити очі на те, що трапилося, — посилати кварцяное[22] військо в непрохідні гори на втихомирення тамтешніх пастухів, серед яких кожен третій — розбійник, кожен другий був розбійником, а кожен перший — ним буде, не мало ніякого сенсу.

І тепер старий князь Лентовський чудово розумів, що коли дійде до серйозної крові, то ні

його гайдукам, ні йому самому з цих гір навряд чи дано буде повернутися. Можна захиститися конем від стрільця, що засів у лісі, можна порубати в смертній січі не один десяток гірян, але однак живими їм звідси піти не дадуть.

— …У гуралів, твоя ясновельможносте, свої закони, — провадив між тим старий. — Нині ввечері Божий Суд призначено, і негоже Боженьку на півслові перебивати. Не один ти пана Михала за вбивцю вважаєш, от і з’ясуємо, чи винен він у першій смерті! Ну а після, якщо синова загибель палить твоє князівське серце і якщо воєвода живий залишиться, викликай його на чесний бій або виставляй свою людину, і ніхто вам не заваді не стане. А отак, із юрбою гайдуків та на одного беззбройного, хоч би що він там накоїв — не люблять цього у нас, ох не люблять! Отож, думай, князю, добре думай: чи вартує твоє життя й життя пахолків твоїх одного забитого воєводи? А коли діло намислиш — рушайте з нами до Шафляр, станьте табором на лузі біля західної околиці, гістьми будете, на Божий Суд глянете, а там — як сам вирішиш.

Князь вагався недовго.

Ще раз пильно глянув на старого солтиса та на його брата Кшиштофа, який захоплено розкурював пузатеньку люлечку, князь коротко кивнув.

— Суд то й суд, — зронив Лентовський і криво посміхнувся, скосивши око на Михала. Той стояв нерухомо. — Либонь, приб’ють паршивця…

Чутки насувалися на Шафляри одна за одною, як снігові лавини в горах, оглушали, не давали опам’ятатися і, так само, як лавини, загрожували остаточно поховати під собою шафлярців.

І не лише чутки.

Ну, зібралися на батькові сороковини діти Самуїла-баци — це діло зрозуміле й поважне, всім би таких дітей, і бреше, мабуть, хвостокрут-Мардула щодо Михалека — мало що хлопцеві зопалу привиділося?!

Оголошений Божий Суд, про який Мардула теленькав уже більше тижня, викликав помітне пожвавлення — адже надзвичайно рідко вдається хоч одним оком глянути на таке видовище! — тому солтис Маршалок, який заявився в Шафляри, а ще гуралі, котрі один по одному спускалися з довколишніх гір, ні в кого особливого подиву не викликали: новини в Підгаллі розлітаються на крилах вітру, а подивитися на двобій вельми кортіло багато кому.

Коли слідом за Михалом із лісу прийшли також і брати Кулахи (Мардула встиг кудись зникнути, але всі були певні: до підніжжя Криваня в потрібний час неодмінно з’явиться!), виїхали верхи три з гаком десятки гайдуків князя Лентовського на чолі з самим князем і стали табором неподалік, Шафляри розворушилися не на жарт, а дехто з місцевих шибайголів узявся гострити чупаги та заряджати старі рушниці.

Мало що може трапитися…

Але й це було ще не все!

Майже надвечір у село в’їхала оббита дорогим бордовим оксамитом дубова карета міської роботи — на такій не по гірських дорогах кататися, а по краківських бруківках! На передку карети сидів похмурий чернець-домініканець у довгополій рясі з каптуром, а слідом підстрибував на вибоях візок із ще трьома такими ж ченцями. Коли шафлярці довідалися, що то приїхав сам провінціал, його превелебність єпископ Гембицький, з’ява його преосвященства стала останньою краплею, що переповнила чашу подивування; особливо якщо взяти до уваги, що Гембицкий був добре відомий як непримиренний борець із єрессю і що він особисто спалив не один десяток чаклунів і відьом!

Остаточно розгублені та розчавлені таким надміром подій та приїжджих, шафлярці вважали за краще до вечора сидіти по домівках, щоб зібратися вже затемна біля підніжжя Криваня, де було призначено двобій.

Божий Суд.

Про приїзд єпископа Гембицького абат Ян довідався від захеканого хлопчиська, який вбіг у хату. Хлопець довго намагався вимовити незнайоме слово „провінціал“, почуте від дивного ксьондза, який сидів у кареті й був одягнений у фіолетовий одяг, потім згадав, що ченці називали ксьондза „його первелебністю“; нарешті пригадав прізвище — Гембицький, — і настоятель Івонич зрозумів, про кого мовиться. Новина ця аж ніяк не втішила абата, а проте він поквапився назустріч його преосвященству, аби вшанувати достойного прелата й допомогти князю церкви облаштуватися.

Єпископ був ввічливий і тихий, але вітця Яна це не могло обдурити — недаремно його преосвященство з’явився в Шафляри, ох, недаремно! Чи не по його, настоятеля, душу? З’ясувати це слід було негайно. І тому Ян, порадивши єпископу зупинитися в заможного шафлярця Станіслава Зновальського, чий будинок помітно виділявся на тлі інших