Сакрал - Ірина Хомін
Жовтавий вогник сірника лагідно запалив свічку біля образка. Простуваті штори зсунуті на вікнах, на столі стоїть гаряча кава і лежить бутерброд, до якого вона не доторкнулася — не лізло в горло. І хоч надворі вже давно ніч, в душі панував тремкий спокій. Страх теж був, він нікуди не зник, але став меншим, переборним. Тереза почувала себе так, наче за один день подорослішала на кілька життів.
А ще в тій же душі гніздилося сумління і тривога за Бориса. Чи він повернеться? Де він зараз, що робить? Чи живий?
З губ зривалася тиха молитва. Не за себе, за коханого. В думках просила допомогти йому повернутися живим і неушкодженим, благала надати їй шанс, щоб розповісти коханій людині про власні почуття. Навіть якщо після цього він розвернеться і піде, навіть якщо після цього кохатиме лише Діну.
Видно, вітер надворі посильнішав, бо штори раптом злетіли вгору, мов пір'їнка, і довелося зачинити вікно. Опустила донизу залізну засувку та ще довго вдивлялася в непроглядну темряву, сподіваючись помітити Бориса. Щось усередині підказувало відійти від вікна. Небезпечно. Але бажання бачити рідну постать виявилося сильнішим. Допоки не почувся удар у скло.
І головне, що надворі на відстані кількох метрів окрім дерев нічого немає! Тихий скрегіт вказував на повільне сповзання предмета по склу. Невидимий.
Тереза відійшла і повернулася до свічки. Ставши на коліна перед образом і поклавши руки на стіл, дівчина знову почала молитися. Не за себе, за коханого. Це йому там погано, його намагаються зупинити…
Чи вже зупинили і прийшли по неї?
Пальці рук затремтіли і безпомічно лягли на квітчасту скатертину, сама ж дівчина повисла на столі, заходячись у мовчазному риданні. Не себе було шкода.
Просто — не встигла відчути себе по-справжньому коханою і боялася не дістати змоги побачити кохану людину і спокутувати свою провину.
Тільки б він прийшов. А далі вже що буде — чи почуття, чи цинічна зрада. Навіть якщо так.
Під ранок її, втомлену і виснажену, зморила дрімота. Зробили своє тоненька ковдра, яка розіслала по тілу лагідне тепло, і м'яка велика подушка, приставлена до стіни біля ліжка.
У величенькій залі із загадковою мозаїкою на підлозі було зовсім пусто. Обабіч стін стояли білі мармурові колони, освітлені вставленими в них же факелами. Язики вогню зміями звивалися по обмотаному просмоленими смужками стрижню і зникали разом із кіптявою в півтемряві. Тереза спробувала розібрати малюнок мозаїки. Поблизу коло її ніг простягався закручений хвіст змія, закінчуючись пікою, трохи далі факел освітлював гігантські пазурі та крила, трішки схожі на кажанячі. Чорне єство мозаїки зовсім не поєднувалось зі світлим, майже білим кольором зали, що губився в тінях округлого купола і колон. Вузенькі, наче прорізі, вікна в товстелезних стінах будівлі виходили на красивий водяний простір, теж освітлений десятками, а то й сотнями факелів. Чіткий містичний тандем чорного та білого.
Тереза вже знала, де вона перебуває — десь там, поміж хвиль біля спуску сходів очікують своїх жертв застиглі у вічності статуї. Але ж із храму має бути ще один вихід. Горло стиснуло передчуття недоброго. Десь, у глибині свідомості, вона осягала, що то тільки сон. Гнітючий і нехороший, як липке павутиння старого горища. Всього лиш сон. Але з нього потрібно вибратися, і успіх залежить від її власної кмітливості і спраги до життя.
З мармуру тягнулися щупальці холоду і смерті. Ще мить тому храм вабив до себе незайманою красою таємниць. Як тоді, над прірвою, жив в уяві чи не єдиним місцем гіпервисокого мистецтва. Шедевр, створений тисячами рук найталановитіших майстрів тих часів. Треба бути генієм, аби внести вклад в уособлення вищого прояву цивілізації, викласти в підлозі гігантську вражаючу мозаїку, та так, щоб жоден шматочок каменю і на половину міліметра не височів над іншим — суцільна гладь, мов склом покрито, поставити в залі багатотонні колони — однорідні, не складені з помірних частин. В наші часи з усім арсеналом техніки така мета є проблемною. А он та арка, що увінчувала вхід, — щонайменше двометровий барельєф людських постатей вперемішку з дивовижними рослинами і символами.
Мить тому вона не могла відвести очей і від зали, і від незвичайного пейзажу за вікном, але тепер, коли подих перетворився на пару і від холоду звело м'язи, Тереза кинулася до виходу.
Бігти. Із замку. Але куди?
Довжелезний коридор, вкритий нішами для амфор, Що за кілька метрів розгалужувався на двоє ходів, однакових, ідентичних і, здавалося, безкінечних. Тереза дзиґою закрутилася на черговому повороті. І тут амфори, як деінде. Невеличкі посудини з невідомого, мабуть, цінного каменю з виробленими ручками та кришкою, а над нею, амфорою, на стінці ніші виліплене чітке людське обличчя. Над кожною.
Від бігу все ще в розбій ішло серце і подих здавався жаром на тлі всюдисущого морозу.
Понаставляли «глечиків». Для чого? Дизайнер, певно, був диваком.
Руки самі потяглися до найближчої амфори. На темній блискучій поверхні посудини відбивалося світло язиків факела. Амфора здавалася такою живою в абсолютній порожнечі коридорів та німій покірності глиняних облич. Без проблем піддалася кришечка, і, ворухнувши посудиною, дівчина почула сипучий звук, схожий на шипіння падаючого піску в кар'єрах. Висипала те, що містилося в амфорі, на долоню. Сіра маса попелу не затрималась у пригорщі і серпанком просипалася крізь пальці. А Тереза оторопіла, зачудована побаченим. Попіл в амфорах? Прах мертвих?
Це що — гігантський крематорій?
Невже всі обличчя — візуальна пам'ятка про померлих? Відображення…
Кладовище!
Стало ще холодніше. На цей раз морозом сипнуло зсередини. З дитинства не любила кладовищ. Завжди вважала їх чужою територією і ніколи не задумувалася, що коли-небудь сама там опиниться. Але це буде потім, коли душа назавжди покине тіло і стане зовсім байдуже, що відбувається навколо.
Кладовище, величезний склеп відточеної краси.
