Світляки на полі бою - В В Срібна

Тільки через декілька хвилин як кроки Джабіра стихли. Рустем почав розмову:

*― Айнуре, ти все ще гніваєшся? Ти знаєш мене як ніхто інший, я відправив тебе до темниці на емоціях і не хотів шкодити...

*― І тому ти вбиваєш всіх, хто хоч чимось дорогий мені? Тому ти наказав настільки покалічити мене й викинути напівмертвим?

*― Я цього не робив! Я зрозумів, що ти правий, хтось і справді діє проти мене. Прошу допоможи мені.- він підійшов ближче і став на коліно. Дивлячись шию хлопця він повільно провів по ній пальцем. - Скажи мені, хто це зробив?

Ян засміявся. Це було безглуздо. Хоча, колись Ян і не зовсім був радий знаходженню в Османської імперії, але був радий допомагати Рустему. Зараз цього не було. Він більше не хотів бути поряд з ним, допомагати. Це все втратило для нього сенс.

*― Я... Тобі нічогісінько не скажу! Ти повинен у стількох смертях невинних! І колись я власноручно покараю тебе за все! Ти зробив все, щоб я бажав тобі лише смерті!

 Рустем встав і зі всієї сили вдарив по стіні. Від слів Яна його душа почала розриватися від болю та гніву.

*― Як ти не розумієш! Я хотів лише, щоб ти був мені вірний! Це все... І Наіля, цього твого супутника і всіх людей, що були близькі з тобою убив ти! - він засміявся.

*― Ти... Ти думаєш я не знайду виходу? Мій супутник не помре... І ти більше ніколи не побачиш мене на своєму боці, обіцяю.- Ян посміхнувся. Він розумів, що не впевнений, що справді зможе врятувати Максима, але знав, що зробить все, що буде можливо.

Рустем повернувся до свого звичайного, награного обличчя. Лише невеличка посмішка сповнена болю досі вигравала но його обличчі.

*― Коли голова того хлопця впаде на землю, я зроблю тебе покірним...Я знайду вихід. Мені байдуже, що ти брат короля магів. Що б вони не робили, ти залишишся поряд зі мною.

Султан, розвернувся і пішов... Його кроки повільно віддалялися від камери Яна. Цей звук, як ножі, вбивався у хлопця. Він стис зуби й сказав:

― Утримаєш? Навіть і не сподівайся.

*― Вітаю вас, шегзаде Рустем. Від сьогодні я буду знаходитися поряд з вами.– шістнадцятирічний Ян був не в захваті від того, що повинен  посадити на трон якогось балуваного бовдура, хоча потім керувати його діями було б досить цікаво.

*― Підніми голову.- хлопець на декілька років старший дивився на нього не відводячи погляду.- Як твоє ім'я?- запитав він злегка надмірно.

Хоча в цьому і не було нічого дивно, але приємного в цьому було мало. Ян знав, що видати себе не можна, тому робив все обережно.

*― У мене немає імені. Ваш батько наказав мені отримати ім’я від вас, шегзаде.

*― Мені здається тобі підійде ім'я Айнур. З цього дня можеш рахувати його своїм офіційним.

*― Для мене велика честь, отримати його від вас.

*― Пішли, я хочу прогулятися по саду.

Рустем зі злістю відкрив двері й зайшов до кімнати. Підійшовши до столу, він покинув тарілку с фруктами й оперся о стіл. Айнур зайшов за ним і закрив двері. Хоча з їх знайомства пройшло вже пів року, до натури хлопця Ян так і не звик.

*― Що батько, що мати. Всі вони однакові! - зі злістю випалив хлопець - Що такого! Чому вони рахують мене найгіршим із претендентів! Всі вони!

*― Шегзаде Рустеме, не варто так хвилюватися. – мовив Ян підійшовши ближче до хлопця.

Він розвернувся, схопив Яна за зап'ястя і злегка притягнув до себе. Здавлюючи його руку все сильніше і сильніше.

*― Ти теж рахуєш мене недостойним!- Рустем дивився Яну прямісінько у вічі. Ні, Яну було не страшно, але для більшого ефекту він виглядав злегка розгубленим.

Через декілька секунд Рустем відпустив зап'ясток Яна і відвернувся знову опершись об стіл.

*― Вибач.- ледве чутно сказав Рустем.- Я вже... Нічого не розумію. Скажи мені ти й справді будеш поряд?

*― Допоки ви цього бажаєте.

Рустем знову подивився на Яна. Затим підійшов ближче.

*― Прошу. Будь поряд і... - хлопець розгубився, подивився на зап'ястя Яна воно злегка почервоніло, на ньому залишився слід від його руки.- Вибач, боляче?

*― Це не варто ваших хвилювань.- Ян посміхнувся.

*― Ти не правий. Ти не просто мій слуга... Ти мій друг, а значить це вкрай важливо. - Рустем взяв Яна за іншу руку і злегка потягнув до шухляд. Діставши звідти пов'язку, він взяв поранене зап'ястя і перев'язав. В один момент воно злегка почало боліти і Ян смикнувся.- Вибач, я занадто сильно затягнув. Тепер все гаразд?

*― Не хвилюйтеся, я не такий слабкий.

*― Відсьогодні, коли ми наодинці, говори зі мною  на ти.

*― Домовилися.- Ян знову посміхнувся.

Ян йшов по коридору зі ступкою паперів.

*― Яне.- з-за спини почувся знайомий голос.

Він обернувся і побачив свого друга, якого явно направили вслід за ним.