Світляки на полі бою - В В Срібна
Колись давно, його родич покохав дівчину, яка була нареченою його старшого брата. Він не міг бачити їх разом і однієї ночі ревнощі заволоділи його розумом через, що він пролив кров брата. Зрозумівши, що наробив, хлопець втік. Після поховань він вимовив у султана цю дівчину, але хто ж знав, що після весілля вона вип’є отруту і помре. Правда була в тому, що вона бачила вбивство коханого і не могла пробачити вбивцю. Тут почуття хлопця і зіграли з ним злий жарт, адже вона вбила себе, щоб принести біль, який відчула тієї зловісної ночі, йому. Він поховав її у саду, посадивши там дерево. Навіть не дивлячись на злість султана, щодо цього вчинку, він оберігав її могилу все життя і помер прямісінько там, простудившись від холодного дощу, під яким він сидів усю ніч не в змозі покинути місце де вона лежала. З того дня дерево і було тут. Султан після смерті сина все ж залишив його в пам’ять про нього і його зле кохання.
Рустем завжди бачив схожість між собою і тим предком. Вбивши майже всіх, хто був вірний його батьку і матері, він став схожим на нього, вбивши людей, які повинні були бути йому важливі, але не були такими. Він робив це заради влади, але останні декілька років його краяли сумніви, можливо, він і справді був жахливою людиною. Рустем вже здається зовсім нічого не розумів. Що йому важливо, а що ні. Все злилось воєдино. Для нього вже декілька років не було різниці між добром і злом.
*― Сьогодні такий прекрасний день, чи не правда?- відірвала його від роздумів дівчина.
*― І справді.
*― Чому ви такі сумні, невже, щось сталося?
Рустем посміхнувся і лагідно торкнувся її щоки.
*― Не треба хвилюватися, скоро все налагодиться.
Хоча він і сказав так, але сумніви не покидали його. “Чи вірний мій шлях? Невже я помиляюся, здається, я і справді погана людина… Можливо, на час і стане краще, але потім все почнеться знову. Ні, я правий. А навіть, якщо ні, ніхто не посміє мене осудити.”- подумав він і пішов.
― О боже, Максиме невже це і справді ти.- дівчина з темним, прямим волоссям і очима кольору вугілля впала на коліна у решітки.
Максим впізнав її голос Він не відриваючи погляд він своїх рук у кайданках, зле вимовив:
― Ти… Ти все ж посміла прийти.
― Не кажи так! Я до кінця не вірила. Чому, чому… як же ж так вийшло!
― Наталко, а це повинно тебе турбувати? Чи це вже не твоє ім’я?- він нервово посміхнувся і подивився на неї.
― Досить! Чому ти так говориш, братику! Я все ще твоя молодша сестра і нічого цього не змінить!
― Сестра? Ти захотіла кращого життя і втекла не сказавши ні слова! На що ти сподівалася? Що все буде так, як і раніше, ніколи цього не станеться…
― Що поганого в тому, що я хотіла більшого! Ти теж хотів мати владу і бачу досяг цього!
― Я робив це заради нас обох, ти пообіцяла, що дочекаєшся мого повернення, а сама втекла!
По лицю дівчин почали текти сльози. Максим відвернувся. Вона витерла їх рукавом ошатної сукні й мовила:
― Зараз це не важливо, витягнемо тебе, а потім поговоримо. – вона дістала вкрадену зв’язку ключів і кинула брату.
― Ні
― Що ні? Ти що не розумієш, тебе вб’ють, якщо залишишся!
― Прекрасно розумію, але не хочу помочі від тебе. Я справлюся своїми силами.
― Ти, ти… Бовдур! – дівчина повернулася і плачучи пішла назад.
Максим знову залишився один. Кинута зв’язка досі лежала на тому самому місці.
― Бовдур?- Максим взяв зв’язку і зі всієї сили жбурнув їх у стіну. Вона розсипалася і десяток маленьких ключиків лежали на підлозі…
Двері камери прочинилися. В середину зайшов високий чоловік, з темним волоссям по вилиці, карими очима і злегка засмаглою шкірою. Ян все ще гарно пам’ятав їх знайомства.
*― Тебе, великого Айнура так легко спіймали! Не можу повірити своїм очам.- хлопець засміявся.
*― Цікаво, чому у тебе така радість. Чи не думав ти, що я тут для якоїсь цілі? Ти ж знаєш мене як ніхто.
Чоловік підійшов ближче. І подивився прямісінько в його очі.
*― Не думаю. Браслет на тобі й відразу видно, що ти не очікував цього. Ти попався як бовдур.
*― Бовдур? Справді так думаєш?- Ян посміхнувся.- Я думав, що навіть після тієї сварки у нас вийде залишитися друзями, але як я помилявся…
*― Правда, але тепер це нічого не коштує. Ти перший зрадив мене. Хоча тебе і не вб'ють, але я подбаю, щоб це місце стало для тебе найгіршим кошмаром. Яне, Яне, ти знав, що я чого хотів, але відмовив у помочі, а тепер я…
Він не встиг договорити. До в'язниці зайшов Рустем.
*― Що ти тут робиш, Джабір?
*― Султане.- чоловік швидко вклонився. - Велика честь вас бачити, я вирішив перевірити полоненого.
Султан подивився на нього з деякою підозрою, затим відвів погляд і подивився на Яна.
*― Що, ж іди.
*― Слухаюся.
