Невидимі. Таємниця Туманної Бухти - Джованні дель Понте

Дівчинка поглянула на Сьюзан. Вони обмінялися усмішками.

— Скажу, що це б мене влаштувало.

— Чудово. Тоді ми ще зустрінемося, — відповів Дамон.

Невидимі зникли.

— Почекайте, як я вас знайду?

— Дуглас знає, що робити, — пролунала відповідь.

— Ось мене й підвищили, — пожартувала дівчинка.

— Що? — запитав Кендред Хелловей, озираючись навсібіч і нічого не розуміючи.

— Ні, ні, усе гаразд.

Старий обійняв Крис за плечі. Вона подивилася на нього, але нічого не сказала.

Коли вони йшли до дверей, звісно, розуміли, що не побачать біля них Ангуса Скрімма. Так і було: маг, поки про нього забули, утік.

Але тут…

— М-м-ф… М-м-м-ф-ф!!

— Боже, Пітере! — вигукнула дівчинка, підбігаючи до друга. — Я зовсім забула!

— Я дуже добре розумію твій стан, зважаючи на все те, що відбулося за останні декілька хвилин, — пожартував він, коли вона витягнула кляп. — 3 іншого боку, моє становище теж не з найсприятливіших, запевняю тебе.

— Піте, ти унікум, — засміялася Кристаль і чмокнула його в лоб.

Пітера ледве встигли розв’язати, як до кімнати вбіг Дуглас.

— Не турбуйтеся, я в порядку! — оголосив він. — Щойно прокинувся в тій камері.

Дядько Кен збирався обійняти його, але Кристаль випередила, і дядько не став заважати.

— Схоже, я пропустив найцікавіше, га? — розчаровано запитав Дуглас, звільнившись із обіймів.

— Жартуєш? Найцікавіше ще попереду!

— Гм, гм… — прокашлявся Пітер.

— О, Піте, — помітив його Дуглас, і кинувся до друга. — Радий бачити тебе в доброму здоров’ї. Як усе було?

— Ну, Дамон виявився досить кмітливим, щоб нейтралізувати мою найефективнішу зброю, — відповів він, указуючи на кляп.

Двоє друзів засміялися та знову обійнялися.

— Ну що, гайда? — запитав дядько Кен із коридору. — Там нагорі двоє людей умирають від нетерпіння дізнатися, чим усе скінчилося. — Дуглас, Кристаль і Пітер вийшли всі разом.

— А зараз, коли ти залишилася сама, що робитимеш? — запитав Пітер.

— Ну… — зам’ялася Кристаль.

— Можливо, я спробую відповісти, — сказав дядько Кен, заходячи до ліфта. — Знаєш, Кристаль, у нас немає дітей. Якщо ти згодна, можеш залишитися з нами. Ми говорили про це, коли дізналися, що сталось із твоєю бабусею, і…

Дівчинка недовірливо подивилася на нього. Сльози набігли їй на очі, і вона ледве вимовила:

— Пане Хелловею… спасибі, я… не знаю, що сказати… Спасибі…

— Можеш називати мене «дядько Кен», якщо хочеш.

— Ось солодезний фінал, зараз зуби зіпсуються! — пожартував Дуглас і штовхнув Кена в плече. — Саме те, що треба, дядьку. Так легше підтримуватиме контакт, ага? Принаймні бачитимемося кожні канікули!

— Так. А щоб ти сильно не хвилювався, — заявив Пітер, узявши подругу за руку, — я про неї подбаю.

— Це тобі не слід хвилюватися, Піте, — запевнив його Дуглас, беручи Кристаль за другу руку. — Упевнений, що сам зможу підтримати її в потрібний момент.

— Не сумніваюся, Дуту, — відповів Пітер, обійнявши дівчинку за плечі, — але побачиш, у твоїй підтримці не буде потреби. Ми з крихіткою Кристаль офіційно доводимо це до твого відома.

Тепер Дуглас пригорнув дівчинку до себе, відсуваючи друга.

— Та що ти? Я ж сказав, що сам подбаю про крихітку Кристаль!

— Знаєте, що відповість «крихітка Кристаль»? — не витримала та, звільняючись із їхніх обіймів. — Якби я не наглядала за вами, де б ви були зараз? Га?

— Так, добре, Крис, ти теж була корисною, але… — не вгамовувався Дуглас.

— Найкориснішою, Крис, але цей дивак… — не залишився в боргу Пітер.

— Дивак? — перебив його Дуглас, штовхнувши Друга.

— Ну так, дивак, і що далі?

— Гей, ви про мене забули! — втрутилася Кристаль.

Хлоп’ята не вгамовувалися й тоді, коли опинилися на першому поверсі. Усміхаючись у вуса, дядько Кен розумно вирішив не втручатися та пішов уперед, прагнучи швидше обійняти свою дружину.

Роберт Кершо зайняв місце в купе.

Поки Туманна Бухта зникала з поля зору, він думав, що й цього разу не отримав того, що шукав. І ще журналіст не міг погодитися із посталим фіналом. Так, він закидав питаннями Хелловеїв та їхніх малих, але отримав мало відповідей. І ті більше були схожі на натяки. Але все-таки, хай йому біс, уперше в житті він безкорисливо брав участь у чомусь великому, важливому. І якщо цього недостатньо, аби він сам відчув свою значущість… у всякому разі слід Невидимих був іще гарячий, і Кершо міг би далі йти по ньому.

Точніше, якби мав можливість. Але хіба на це вистачить здібностей Нишпорки?

В іншому купе того ж вагона рудоволосий п’ятирічний малюк дуже старався, щоб його подорож запам’яталася пасажирам. Спочатку він стрибав, граючи у «тиждень», потім викинув із вікна шкірку від банана, і її приліпило вітром до обличчя якоїсь повної жінки. Та почервоніла ще сильніше, ніж була до цього. Не заспокоюючись і не звертаючи уваги на зауваження матері, хлопчик заштовхав до рота бутерброд із шинкою і тепер у всі боки змітав із себе крихти, як «слоненя, якого я бачив по телевізору, правда, мамо?».

Елегантний пан років тридцяти з довгим волоссям кольору воронячого крила й борідкою клином привернув увагу хлопчика, клацнувши пальцями. Незвичайний пасажир зробив жест, і з’явився клуб диму, потім дим миттєво розсіявся, а в руці опинився льодяник «чупа-чупс».

Коли дитина спробувала дістати ласощі, «чарівник» зробив іще один невловимий