Невидимі. Таємниця Туманної Бухти - Джованні дель Понте

— Дугу! Я уві сні чи наяву?

Дуглас поглянув туди, куди вказував товариш. За кілька кроків, за плитою із соляних кристалів, знаходився Malartium!

— Це вона, це вона, ви знайшли книгу! — зраділа Кристаль.

— Рано святкувати перемогу. Буде нелегко витягнути її звідси, — сказав Пітер, обмацуючи соляну стінку, за якою було видно томик. — Дугу, подивися, у мене в ранці має бути невелика кирка.

Друг послухався.

— Так, є. У мене на поясі така сама. Що ж, за роботу!

Вони енергійно застукали кирками, але справа виявилася важчою, ніж вони думали. Після одного з ударів із утвореної тріщини струмочком задзюркотіла вода.

— Схоже, ми зачепили особистий водопровід Дамона Найта, — пожартував Дуглас. Але Пітер залишався серйозним: набравши води в руку, він підніс її до носа та пробурмотів:

— Морська вода.

— Морська вода? Звідки вона тут?

— Ну, ми досить глибоко спустилися… можливо, нижче за рівень моря. Імовірно, тут колись…

— Що-що? Я правильно зрозумів? Ми знаходимося під океаном?

— Це лише припущення… Але тільки так можна пояснити, звідки тут уся ця сіль. Може, колись цей грот був наповнений морською водою.

— Не знаю чому, але стан справ мені зовсім не здається добрим. Давай ворушитися.

Хлопці подвоїли зусилля та нарешті…

— Вони це зробили, книга в них! — тріумфувала Кристаль на відстані кількох кілометрів.

— Розумники! — похвалив Дамон Найт, сідаючи поряд із дівчинкою. — Тепер скажи їм, аби поспішали назад. Батареї ліхтарів і сонарів сядуть із хвилини на хвилину.

— Сказати буде не дуже просто.

— Тобто?..

— Вони так глибоко спустилися й подолали стільки перепон, що практично неможливо повертатися назад тією самою дорогою.

— Напевно, ти маєш рацію. Порадь пошукати інший вихід. У скелі багато проходів, які можуть вивести на поверхню.

— Інший вихід? — повторив Дуглас, оглядаючи стелю печери. — Угорі видно проходи, але як до них дістатися?

Пітер почухав підборіддя.

— Ні, цього не слід робити. Краще спробуємо повернутися до озера…

— Ей, Пітере, чи я не помиляюся, адже тут раніше вода не текла?

Хлопці одночасно оглянулися на тріщину, яка виникла, коли вони витягували Malartium. Та розширювалася на очах, звідусіль бігли цівки води, яких щосекунди ставало все більше.

— Тікаймо! — прокричав Дуглас. — А то потонемо, як щури з «Титаніка»!

— Стривай, — зупинив його Пітер, простягаючи книгу. — Спочатку поклади це мені до ранцю!

Дуглас вилаявся, проте послухався. Щойно він застебнув непромокальний ранець, як почувся гуркіт і земля затремтіла.

— Хай йому біс, тільки землетрусу нам бракувало! — закричав Дуглас, рвонувши до тунелю, через який вони потрапили сюди.

— Хлопці, мерщій, ворушіться! — нервувала Кристаль.

Вони добігли до входу в тунель і побачили, що його засипало гравієм.

— Дугу, я ненавиджу квапити тебе, але… — повідомив Пітер, підштовхуючи друга, якому не вдавалося видертися вище.

— До біса, Піте, нічого не вийде! Тут усе кришиться!!

Уламки каменя, що котилися галереєю, ставали все більшими. І нарешті світло ліхтаря на касці Дугласа почало тьмяніти.

— О Боже, Піте! Ми тут загинемо!!

— Дуже добре. — Серед пекельного шуму промовив Пітер. Він, здавалося, знайшов вихід зі становища.

Хлопчина повернувся до тріщини, звідки вода била тепер іще сильніше. Уламки почали падати вже й зі стелі грота. Дуглас у відчаї поглянув на свого друга й застиг із роззявленим ротом: Пітер, як одержимий, довбав киркою дірку, звідки струмувала морська вода. «Збожеволів», — вирішив Дуглас.

— Ні, Дугу, він правильно робить! — прокричала Кристаль. — Це ризик, але зараз вийти до моря — наша єдина надія!

Раптом стіна гойднулася, і до печери ввірвався бурхливий потік води.

— Та ми тут розіб’ємося! — істерично залементував Дуглас, до смерті перелякавшись.

Пітер, навпаки, зберігав спокій: показав своєму другу екран сонара й потім — один із тунелів, що відкривалися в стелі грота.

— Він веде достатньо високо! Ми виберемося звідси!

— Піте, у тебе мізки розплавилися!

Той не встиг відповісти. За якийсь момент грот наповнився водою, й вона почала піднімати хлопців. Пітер першим зник у тунелі, і Дуглас із вигуком «Мам-мо-о-о!» через секунду полетів за ним. Опинившись поряд, міцно схопився за свого друга.

Вода почала підніматися ще сильніше, і зараз їх несло догори із запаморочливою швидкістю. Пітер дивився вгору, а Дуглас боявся навіть розплющити очі, ні на мить не припиняючи кричати й ковтати солону воду. Пересилюючи самого себе, на мить розплющив очі, щоб переконатися: навколо — непроглядна пітьма. Батареї ліхтариків сіли. Ось по касці стукнув камінь, другий ударив по спині: тунель руйнувався! Дуг примружив очі, аби згадати відповідну молитву, а коли знову розплющив їх, побачив справжній кам’яний дощ.

«Стоп! — осяяло його, — я бачу!»

Несподівано посвітлішало, і Дуглас раптом зрозумів, що летить якраз над скельним урвищем! Небо, нарешті! А внизу — от сміхота! — летів Пітер, вертячи головою. Коли імпульс потоку вичерпався й вони почали падати, хлопець зрозумів, що краєчок урвища залишився вгорі, а вони — яке прекрасне відчуття! — опускаються, як птахи у піке, на… На що? Куди вони приземляться? Прямо в океані Унизу був океан, а у вируючій воді — гострі скелі… Дуглас нестямно сіпнувся, намагаючись розвернутися, і в цей самий момент занурився у воду.

— Дугу, пояснити тобі, як плавати? — пролунала у нього в