Сказання з Небезпечного Королівства - Джон Рональд Руел Толкін
З внутрішнього боку гори збігали вниз довгими схилами, оповитими звуками жебоніння водоспадів, і зачудований Коваль поквапився вперед. Ступивши на трави Долини, він почув спів ельфійських голосів, а на галявині біля річки, що аж сяяла від лілей, натрапив на багатьох дів-танцівниць. Швидкість, грація, невпинна мінливість їхніх рухів заворожили його, й він приступив ближче до їхнього кола. Тоді діви раптом завмерли, і юнка в підіткнутій спідниці та з розсипаним волоссям рушила йому назустріч.
Вона зі сміхом звернулася до нього, мовивши:
— Ти стаєш зухвалим, Зоречолий, хіба ні? Чи ти не боїшся того, що скаже Королева, якщо довідається про це? Та, ймовірно, вона дозволила тобі поводитися так.
Коваль збентежився, бо збагнув, що юнка прочитала його думку, яку він щойно сам усвідомив: зоря на лобі слугувала йому перепусткою, з якою він міг іти, куди йому заманеться. Тепер же чоловік зрозумів, що це не так. Але діва, усміхаючись, заговорила знову:
— Ходімо! Якщо вже ти тут, то потанцюй зі мною, — і взяла його за руку, повівши в коло.
Вони затанцювали разом, і на мить Коваль відчув, як то — бути її партнером: легко, приголомшливо, радісно. На коротку мить. Адже невдовзі — здалося — діви знову спинилися, юнка нахилилася, зірвала білу квітку, що росла біля її ніг, і заплела собі у волосся.
— Прощавай! — мовила вона. — Можливо, з дозволу Королеви ми зустрінемося знову.
Коваль не пригадував, як повернувся додому після тієї зустрічі, — отямився, вже їдучи дорогами рідної околиці. Та в деяких селах на нього зацікавлено витріщались і не зводили погляду доти, доки він не зникав із очей. Коли чоловік дістався до власної оселі, до нього вибігла донька і радо його привітала: він повернувся раніше, ніж усі сподівались, але для тих, хто на нього чекав, розлука вже здавалася задовгою.
— Татуню! — скрикнула дівчинка. — Де ти був? Твоя зірка сяє так ясно!
Щойно Коваль переступив поріг, зірка знову потьмяніла: та Нел узяла його за руку і провела до вогню, тоді обернулась і поглянула на нього.
— Любий чоловіче, — мовила, — де ти був і що бачив? У твоєму волоссі квітка.
Жінка легенько зняла її з його голови і поклала на руку. Квітка та здавалася чимось неймовірно далеким, хоча була осьдечки, зовсім поряд, а від світла, яке вона випромінювала, на темні в сутінках стіни кімнати лягли тіні. Тінь чоловіка, котрий стояв навпроти неї, нависла над Нел, а велика голова тієї постаті схилилася.
— Ти схожий на велетня, батьку, — сказав його син, котрий доти мовчав.
Квітка та не зів'яла й не потьмяніла; родина берегла її, як таємницю і скарб. Коваль виготовив маленьку скриньку та ключ до неї, — там її і зберігали, передаючи від покоління до покоління його роду; ті, хто успадковував ключа, вряди-годи відмикали скриньку й довго дивилися на Живу Квітку, аж доки скринька знову зачинялася, — час її замикання залежав не від них.
Роки в селі не стояли на місці. Чимало їх уже минуло. Потрапивши на те Дитяче Свято, де він отримав зірку, коваль не мав іще й десяти років. Згодом надійшло інше Свято Двадцяти Чотирьох, і на той час Альф став Магістром Куховарства, обравши собі підмайстра — Гарпера. А ще через дванадцять літ Коваль повернувся з Живою Квіткою; і от із приходом зими мало відбутися чергове Дитяче Свято Двадцяти Чотирьох. Одного дня того року Коваль походжав лісами Зовнішнього Дивокраю. Була осінь. Золоте листя висіло на гіллі, а червоне лежало на землі. Позаду себе він зачув кроки, та не зважив на них і не обернувся, бо поринув у глибоку задуму.
На ті відвідини його запросили, та ще й мандрувати довелося далеко, — далі, ніж усі попередні рази. Коваля провадили й охороняли, і він майже не пам'ятав шляхів, якими простував, адже його часто огортав сліпучою пеленою туман або ж оповивав морок; і от нарешті Коваль опинився на верховині попід нічним небом, засіяним незліченними зірками. Там він постав перед самою Королевою. Вона не носила корони й не мала трону. Стояла там, сяючи у величі та славі, а довкруж неї юрмилося величезне воїнство, мерехтливе і блискуче, мовби горішні зорі: та Королева була вища за вістря їхніх могутніх списів, а на голові в неї яскріло біле полум'я. Знаком вона наказала йому наблизитись, і Коваль, тремтячи, зробив крок уперед. Високо та чисто зазвучала сурма, і — о диво! — вони опинилися сам на сам.
Коваль стояв перед Королевою, не схиливши голови в поклоні, бо розгубився, а ще йому здавалося, що будь-які жести такого нікчеми будуть марні. Перегодом він звів очі й узрів її обличчя та пильний, звернений на нього погляд; чоловік розхвилювався та збентежився, адже тієї самої миті знов упізнав її — прегарну юнку з Зеленої Долини, танцівницю, біля чиїх ніг розпускалися квіти. Ці спогади викликали її усмішку, й вона підійшла до нього; вони довго бесідували, головно без слів, і з її думок він дізнався чимало всього, що почасти подарувало йому радість, а почасти — наповнило журбою. Тоді дух його полинув у минуле, озираючи його життя аж до дня Дитячого Свята й появи зірки, і зненацька він знову побачив маленьку фігурку танцівниці з чарівною паличкою та, засоромлений, відвів погляд од Королевиної краси.
Проте вона лише засміялася так, як сміялась у Долині Вічнорання.
— Не журися через мене, Зоречолий, — промовила. — І не соромся надто за свій народ. Краще вже маленька лялька, ніж цілковита непам'ять про Диво- край. Для декого то — лише проблиск. Для інших — пробудження. Від того дня ти завжди серцем прагнув побачити мене, і я задовольнила твоє бажання. Більшого я дати не можу. Тепер, у годину прощання, призначаю тебе моїм посланцем. Якщо зустрінеш Короля, перекажи йому: «Час настав. Нехай він обирає».
— Але Володарко Дивокраю, — затнувся Коваль, — де ж той Король?
Він часто запитував про це в мешканців Дивокраю, та вони всі відповідали одне й те саме:
— Він нас не повідомив.
А Королева сказала:
— Якщо він не повідомив про це тебе, Зоречолий, то не
