Правила гри. Частина друга - Володимир Арєнєв

Що ж, значить, того хотіли Боги. А можливо, вона просто втратила всі права на Тогіна. Тесса ж дозволила собі забути про нього, не зробила спроби зрозуміти та прийняти його нового, а знаходила тисячі дрібних хитрощів, аби відкласти зустріч на якомога довше.

Ось, відклала. На найдовший з усіх можливих строк. І куди тепер?

Вона зрозуміла, що необхідно знайти цього хлопчика, котрий був із Тогіном в останні хвилини, розпитати… хоча ще й сама не знала, що ж, власне, питатиме.

Але й вічно сидіти на сходах не вийде.

Пошуки знову привели її до лазарету. На грюкання відчинив той самий лікар, котрий, незважаючи на проблеми з зором, войовницю таки упізнав. Він почав голосно й роздратовано розказувати про елементарну чемність, неповагу до хворих, і зрештою, він не зобов’язаний терпіти…

— Даруйте, — Тесса рішуче перервала нескінченний водограй слів, — мені потрібен Гайхіл.

Лікар замовк і підозріло примружився.

— Ви не помилилися?

— Ні, не помилилася. Мені потрібен син Хранителя Південно-Східної.

— Заходьте, — він пропустив войовницю та зачинив двері. — Що привело вас до хлопчика?

— З ним був Тогін.

— Той «везунчик»? Пам’ятаю… Хоробра людина, дуже любив дітей, хоча по ньому й не скажеш: похмурий, увесь у шрамах.

Провівши войовницю, лікар зупинився біля малих дверцят і постукав:

— Гайхіле, до тебе прийшли.

— Це ви, пане Дулгіне? Заходьте, не зачинено.

— Добридень, Гайхіле. Ця пані знала пана Тогіна.

Хлопчик подивився на неї:

— Ви — Тесса?

— Так, — схвильовано підтвердила Сестра. — Він… він щось казав про мене?

— Я залишу вас удвох, — втрутився лікар. — Справи, знаєте…

— Він щось казав? — повторила питання Тесса.

— Він залишив вам листа.

Войовниця узяла до рук цупкий аркуш, але читати не стала.

— Як це сталося?

Гайхіл посмутнішав.

— Тієї ночі, — сказав він, — тієї ночі, коли пан Шеддаль наказав частині війська піти, ми пішли разом із ними. А там була пастка… — ну, ви, певно, знаєте. І… він врятував мене. А сам помер.

Тесса мовчки кивнула — потрібні слова не відшуковувались.

— Але знаєте, пан Укрін провів Прощання. І з Тогіном — теж. Мені здається, він зараз в Ув-Дайгрейса — Тогін.

Вона знову кивнула і розгорнула листа.

Вірші.

Він раніше ніколи не писав віршів.

«Даруй мені, я твій турбую сон

останнім ритуалом безнадії.

Приречений, я твій турбую сон —

останнього листа пишу тобі я.

Незваний гість, ввійду до тебе в дім,

щоб хоч на мить у пам’яті ожити.

Забутий гість, ввійду до тебе в дім,

благаю: „Спроможися розлюбити!..“

Палають вежі. Полум’я танок

нагадує дві наші — різні — долі.

Благаю: „Не забудь мене…“

Я знов

колись прийду побачитись з тобою».

/зміщення — падає шмаття землі/

— Добридень, Кейосе.

Хлопчина обернувся:

— А-а, це ви…

— Я.

Сог вказав на низенький пагорб свіжої землі:

— Мабор?

— Так. Мабуть, треба було як усіх, на вогнищі, але Кен сказав, що зробить по-своєму. Я ось думаю: чи потрапить він до Бога Війни, чи ні? Все ж, без Прощання і… ну, взагалі…

— Потрапить, — заспокоїв Сог. — Ти… йди, добре?

Провівши хлопчину поглядом, Клинок опустився на землю поруч із могилою.

Ну, Скажений, ось і побачилися. Не чекав, певно. А-ах, неабиякий вийшов у нас із тобою герць. Мабуть, добре, що так усе скінчилося.

А то довелося б тебе вбити — просто задля збереження таємниці. Хоча, кому вона зараз потрібна, таємниця? Все ж зірвалося.

Не справа це для Вільних Клинків — плекати інтриги, цілити у старегхи або у правителі. Рилом не вийшли. Навіть Укрін, наш байстрюк-Пресвітлий без дару, але з мертвим батьком-Руалніром, навіть він виявився не здатним своєчасно второпати, що до чого.

Сподівалися ослабити військо — не вийшло. Думали «дістати» Талігхіла — не склалося, потрапили в іншу вежу. Гадали допомогти хумінам — виявилося, кишка тонка. Ми, бач, пам’ятаємо, що таке «честь» та «обов’язок». Хто б міг подумати!

А-ах, Скажений, не втрапив би ти тоді до рудників… Але ж — втрапив. І з плану нашого — випав. А зайві язики нам ні до чого. Вбив би я тебе, так чи інакше.

Кістлявий встав, обтрусився і попрямував до шатра Армахога. Незабаром нарада.

/зміщення — недбале плетиво останнього ієрогліфа/

— Куди ти тепер, коли все скінчилося? — запитав після наради Кен. — Залишишся при дворі? Звичайно, це не моя справа, але стати дружиною правителя…

— Про що ти кажеш, — відмахнулася Тесса.

— Я бачив, як він на тебе дивився. І до того ж…

— Забудь. Навіть якщо… — вона зітхнула. — Забудь. Ця посада не для мене. Та й з’явилися деякі справи.

— Так?..

— У принципі, я не збиралася заводити дітей так рано, але все вирішилося само собою. Доведеться зайнятися вихованням одного хлопчика.

— За власною ініціативою? — здивувався Кен. — Замість Братства?

— Ти ж теж ідеш із Клинків, — зауважила вона. — А щодо ініціативи… — розумієш, його, у певному значенні, залишив мені Тогін. Та й Шеддаль просив доглянути. Кошти є, батько був людиною заможною. Але я не через гроші.

— «Шеддаль просив доглянути», — похитав головою Кен. — Увесь час забуваю, що ти на короткій нозі з сильними світу цього. Добре, гадаю, з тебе вийде непогана вихователька. І мати.

— Дякую. А ти — куди?

— В принципі, Дімицця казала щось про партнерство. Ділове, звісно. Та й за Кейосом варто було б приглянути. А можна податися до Хуміндару. Там, я гадаю, найближчим часом виявиться недостатність міцних чоловіків, котрі вміють вправлятися зі зброєю.

— …Та й на могилу матері слід з’їздити, — додав він.

— Не все так погано, Брате. Зрештою, ми живі.

— Не все так погано, Сестро, — погодився Кен.

ДЕНЬ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

— Ось, власне, і все, — підсумував пан Мугід. — Південні вежі так і не відремонтували. З часом їх розтягли на камені ятру. Мабуть, легенди правдиві і Коронований так чи інакше підтримував вежі своєю присутністю. Або — не тільки присутністю… Північно-Східна з часом теж розвалилася — після підписання ан-тегу Кріна втратила стратегічне значення, і ремонтом ніхто не займався. А Північно-Західна збереглася, хоча й зазнавала потім неодноразової переробки. Заклали цеглинами прохід у неіснуючу Південно-Західну, балконні отвори. — Старий хмикнув: — якийсь заповзятливий ділок поцупив товкачики дзвонів. І так далі…

— А що сталося із Гайхілом, Тессою та іншими? — запитала пані Валхір.

— Що сталося? — здивувався Мугід. — Життя. Як вони його прожили — інше питання. Про Пресвітлого Талігхіла ви можете дізнатися з історичних хронік та й про багатьох інших — також.