Правила гри. Частина друга - Володимир Арєнєв

Талігхіл перехилився через парапет, щоб краще бачити. Хоча він зовсім не був переконаний, що захоче це бачити.

Мала фігурка Рафаал-Мона замахала руками:

— НІ! НІ! ЗРЕШТОЮ, ЦЕ Я ЗАКЛЯВ ТЕБЕ — Я, ГРАВЕЦЬ! ТИ НЕ МОЖЕШ…

Слова несподівано обірвалися — один з променів добрався до колишнього торговця і обійняв його з усіх боків, наче гігантський ковпак. Потім із блискавичною швидкістю щупальце підтягнулося догори і щезло у хмарині. Гудіння зазвучало інакше.

— ТЕПЕР ІДИ ГЕТЬ! — наказав Ув-Дайгрейс.

Але демон не бажав цього. Він почав обертатися, розкручуючись і розростаючись, закриваючи собою півнеба. Кольори Коронованого помітно потемнішали, а на щупальцях несподівано виникли чи то гачечки, чи то присоски — не розгледіти. Втім, Талігхіл і не прагнув до надмірної конкретики.

— Я НАКАЗУЮ: ЙДИ ГЕТЬ!

Пресвітлий здригнувся від тону, яким це було сказано. Він із жахом подумав, що забажай жрець Бога Війни залишатися тільки верховним жерцем і при цьому неофіційно керувати державою, Талігхіл підкорився б без тіні опору — такому голосу неможливо не підкоритися.

Однак хмарина продовжувала рости, змахуючи щупальцями і простягаючи їх навсебіч. Ось одне впало на когось, хто стояв біля бійниці Північно-Східної: далекий скрик, і відросток втягується у «тіло» разом зі здобиччю. Здобич уже не розгледіти.

— НУ ДОБРЕ Ж!

Мені здається, він блефує, — тоскно подумав Талігхіл. Страшно хотілося жити.

— Я ТЕБЕ ПОПЕРЕДЖАВ, КОРОНОВАНИЙ! МИНУЛОГО РАЗУ ТИ ВІДБУВСЯ ЛЕГКИМ ПЕРЕЛЯКОМ. ГАДАЄШ, ЗА МИНУЛІ СТОЛІТТЯ Я ВТРАТИВ СВОЮ СИЛУ, ГА? ЛОВИ.

I Ув-Дайгрейс метнув у небо ніж, вихоплений із нарага. Це так нагадувало якусь дешевеньку пантоміму, що Талігхіл не стримався і зареготав. Він розумів, наскільки близько зараз від смерті, розумів, але не міг стриматися.

А ніж тим часом летів та летів, хоча давно вже мав би впасти; він летів, і між туманно-сріблястим колом, що оберталося, та Ув-Дайгрейсом проявилася, натягнулася та зміцніла блискуча жовта нитка; він летів, цей клятий метальний ніж, летів усупереч усьому, і увіткнувся таки у Коронованого якраз тоді, коли той витягнув щупальце в бік Північно-Західної. Нитка між Богом Війни та ножем раптово набрякла, по ній пробігла могутня хвиля, що випромінювала нестерпно-яскраве сяйво; сяйво досягло демона і ввійшло у його «тіло» — і там вибухнуло новонародженим сонцем. Талігхіл упав на підлогу і заплющив очі. Поруч впало тіло Ув-Дайгрейса.

— Ну от і все, — тихо прошепотів хтось, і правитель із запізненням зрозумів, що це голос Тієліга. — Я дійсно трохи розгубив свої сили за минулі століття, але ж він про це не знав, чи не так?

Талігхіл підвівся і з подивом поглянув на Бога Війни, який лежав розпластаний поруч.

Із неймовірним напруженням, від якого налилися жили на блідому лобі, Ув-Дайгрейс підвів голову і подивився на Пресвітлого.

— Підніми мене, — наказав він, і хоча це звучало зовсім не як «ПІДНІМИ МЕНЕ», правитель підкорився.

Він перекинув Бога на спину і підтягнув до стіни, присунувши так, щоб Ув-Дайгрейс міг сидіти.

— Ось так значно краще, — мовив Бог. — А тепер йди, мені слід відпочити. Боюся, із хумінами вам доведеться розбиратися самостійно. Я надовго вибув із гри.

Талігхіл мовчки кивнув та підвівся з колін, побачивши розгубленого дзвонаря — того, зі шрамом на нижній губі.

— Доглянь за ним, — наказав правитель і поквапився вниз. Звідти долинали звуки бою.

/зміщення — метальний ніж, що летить просто в небо/

Бред Охтанг із жахом дивився на демона, який без перешкод підхопив та затяг аж до небес Оберігаючого. Щось кричав, заламуючи руки, Нол Угерол.

Коли ж Коронований вибухнув сонцем, Охтанг встиг лише закрити обличчя руками й вигукнути щось аж ніяк не гідне данна — здається, кликав Гіела. Але зараз Дух Повітря мовчав, і Бред із гірким прозрінням зрозумів, що тепер уже ніколи не дочекається відповіді. Така ціна за зраду Бога. Все це страхіття, весь хаос — лише відплата за те, що вони вчинили.

Його струсонули за плечі, і розплющивши очі, Охтанг побачив перед себе Джулаха — раба Оберігаючого. Дивно, що він ще живий, коли загинув господар. Чому ти не вирушив слідом, шакале?

— Опам’ятайся, демони тебе заковтни, отямся! — прокричав Джулах. — План! У тебе має бути якийсь план!

Так, — пригадав Охтанг. — План. Оберігаючого більше немає, але там гинуть люди. Отже…

Смаглявий раб Божий раптово завмер, широко розплющивши очі, з його горла вирвався крик протесту.

— Точно, у мене є план, — погодився данн, висмикнувши з тіла Джулаха кинджал. — Але тобі, шакале, слід поквапитись, аби встигнути наздогнати свого господаря, куди б він не вирушив. Я сам розберуся з земними справами.

Охтанг повернувся до своїх людей:

— Готуйте драбини!

Збентежені тим, що сталося, воїни знехотя озиралися, бо не сповна оговталися від пережитого.

— Ну ж бо, слухайте, що вам каже данн! — несподівано прийшов на допомогу Співрозмовник. — Вам було даровано знамення — невже ви не приймете його? Ворушіться, ворушіться! Пророцтво віщує перемогу! Не проґавте її!

Ці незграбні, не узгоджені одна з одною фрази були дієвішими. Солдати прислухалися до наказів данна та почали їх виконувати.

— Я не знаю, як довго ти зможеш робити це, — злостиво прошепотів Охтанг на вухо Угеролові, коли випала така можливість; — але доти ти живий. Інакше вирушиш слідом за своїм господарем. І вигадай байку, яка б виглядала щонайправдоподібніше — Богам Богове, а нам слід розібратися із цими треклятими півничанами.

/зміщення — народження нового сонця/

Хуміни вибили двері несподівано швидко.

Цікаво, як вони змогли пронести сюди цей триклятий таран, — відсторонено подумав Скажений. — Утім, раніше чи пізніше — це мало б статися.

…Спочатку вони билися у дверному отворі, билися недозволенно довго, і Мабор подумки дякував цим пустоголовим хумінам, які не здогадалися взяти з собою ні арбалету, ні луку, ні пращі. Потім до зали вдерлися зі зброєю. На цей час Кейос вже повернувся та притягнув невідомо звідки великі, у зріст людини, щити, але все одно стріли знаходили собі поживу. Інакше й бути не могло.

Приспіла гарнізонна підмога. Позаду залунали знайомі голоси, солдати підбадьорилися. У цю мить хуміни і кинулися в атаку. Підловили. Зім’яли заслін із щитоносців, поперли вперед — ледь вдалося стримати, хоча втрат зазнали великих, можна було б частину людей урятувати. Скажений злився на себе за те, що не здогадався, і в той же час пам’ятав: треба зберігати тверезу голову. Інакше довго не прожити.

Підкріплення провело контратаку, відкинуло хумінів трохи назад. Ті відкотилися, перегрупувалися, завмерли.

— О, і ти тут!.. — радісно вигукнув Розумник. І наступної ж миті зсунувся на підлогу зі стрілою в