Правила гри. Частина друга - Володимир Арєнєв

Ще кілька разів атакували ті та інші, але знову й знову поверталися на початкові позиції. Було зрозуміло, що солдатів у вежі більше, ніж нападаючих хумінів, і рано чи пізно все вирішиться на користь Північно-Західної. Ця думка не давала Маборові спокою. Тільки-но випала можливість, він перебрався поближче до Трипалого та висловив свої сумніви. Десятник мить розмірковував, потім зронив:

— Треба розповісти Хранителю Лумвею. Гей, хлопче!

Підбіг Кейос, пригинаючись, аби не зачепило дурною стрілою. Вислухав Шеленгмаха й помчав до сходів.

Захисники витримали ще кілька атак, коли хуміни несподівано припинили наступ. У цей час прибіг Кейос. Він впав на коліна поруч із Мабором та десятником, зашепотів:

— Це пастка, обманка! Вони штурмують стіни! Наказано всім, кому тільки можна — туди. Становище вкрай важке… Здається, все, — хлопчина втомлено зітхнув та подивився поверх голів на хумінів.

— Так, — прийняв рішення Трипалий. — Зараз з’ясуємо, хто залишається. Як гадаєш, Маборе?

— Гадаю, досвідченіших, варто б на стіни, — пробурчав він. — Щоб цих втримати — особливої вправності не треба.

— Добре, бери десяток та йди, будеш за головного, — звелів Шеленгмах.

— Але…

— Жодних «але»! Наказ є наказ. Давай, давай, ворушися!

У цей час хуміни посунули в чергову атаку. Скажений буквально в останню мить встиг прикрити Трипалого щитом — в обтягнене шкірою дерево вп’ялася стріла.

— Ризикуєш, — похитав головою десятник. — Могло ж і в тебе.

— Я так по-дурному не здохну, — відрізав Мабор. — Давай, тримайся! Що ж вони так поперли, тварюки?!

Ні про який там розподіл зараз не могло бути й мови. Ось відкотиться ця хвиля, тоді…

Але тепер хуміни рубалися серйозно. Солідно. Таку атаку не втримати, найкраще, що можна зробити — поступитися дорогою. Але нема куди та й ніколи. Солдати потроху почали здавати позиції, хоча найжахливіше було не це. Мабор бачив: переляк та розгубленість, викликані таким лютим натиском, починають переважати у гарнізонних над рештою почуттів.

Шеленгмах теж це відчув. Він скочив на сходи так, аби його бачили, й закричав щось про гідність та перемогу і, звичайно ж, про Богів.

Що саме — Мабор так і не зрозумів. Скажений уже помітив десяток хумінських лучників, які цілилися у Трипалого. Якщо його зняти — все, оборона розпадеться на шматки, наче гнилий візок, на який вантажать руду. Мовчки, дико Мабор вигнувся у стрибку й збив цього клятого бовдура. Позаду із подвоєною люттю схрестилися клинки — людей надихнули слова Трипалого.

А перед очима Скаженого були брудні східці та чиїсь чоботи. Він підняв погляд, відкочуючись від здивованого десятника, побачив Кена. Щось не давало перевернутися на спину, але й на череві валятися не хотілося. Мабор так і завмер на боці.

— Привіт від ліжкового клопа, братику! — глумливо проказав він. — Будеш в Ув-Дайгрейса, передавай вітання Розумникові та Базіці, та й решті хлопців.

Кен подивився на Шеленгмаха:

— Це кінець.

— Так, — мовив десятник. — Але він хоробро бився. І я гадаю…

— Я кажу про інше, — перебив Клинок. — Із півночі підходить ще одне військо. Це кінець.

Він витяг із піхов відточений до неймовірної гостроти меч та спустився до тих, хто бився, — спустився з тою байдужістю, за якою завжди ховається смерть.

/зміщення — сотні рухливих вогників на горизонті/

Відштовхували драбини до несамовитості, до ниючих м’язів та очей, що сльозилися від диму, — та все одно хтось закріпився. І звуки труб, що хрипіли внизу, коли вже можна було розгледіти військо, котре невідомо звідки, наче привид, з’явилося тут, — звуки видавалися злостивою насмішкою над усім, що було. І над усім, чому так і не судилося «стати».

Талігхіл із гіркотою подумав, як несправедливо все це. Стільки пережити… і все одно помирати, знаючи, що надії немає ні для тебе, ні для тих, хто позаду. Але навіть у ці хвилини він, — зі злістю, що несподівано прокинулася, — все одно відштовхував ці кляті драбини, а коли на поверсі з’явилися хуміни, витягнув клинок та взявся до діла. Він мав великі сумніви, що потрапить у володіння Ув-Дайгрейса (до того ж, Бог Війни лежить зараз обезсилений, на дзвіниці), але на кращу смерть не можна було й сподіватися. Він загине гідно. Він…

/зміщення — в осяяне вогнищем коло вбігає бліда захекана людина/

Дзвонар був украй збентежений тим, що сталося. Сторожко він спостерігав за Богом, що лежав, присунутий до парапету.

Північно-Західна тремтіла вогнями та криками, всюди билися та вмирали. Звідси, із дзвіниці, можна було бачити, що те ж відбувається і в Північно-Західній.

Несподівано Ув-Дайгрейс ворухнувся. Наче почув чи відчув щось дуже важливе. Дзвонар наблизився до нього, аби виконати всі побажання Бога.

— Я сам, — тихо мовив той та іронічно хмикнув. — Не треба мене стерегти. Навряд чи хтось спроможний завдати мені шкоди.

Напружившись, Бог Війни підвівся та визирнув у бійницю.

— Бачиш? — запитав він дзвонаря, вказуючи кудись у далечінь.

Дзвонар подивився: там насувалися вогні, багато вогнів.

— Хуміни? — відчуваючи у грудях смертельну прохолоду, запитав він.

— Ніщо, нічогісінько не залежить тепер від Богів, — пробурмотів Ув-Дайгрейс, дивлячись у темряву. Схоже, він навіть не розчув запитання. — Ну ось, ми гарно побилися, струсонувши діряве полотно реальності, а все одно останнє слово за людьми.

— Це хуміни?! — переходячи на крик, знову запитав дзвонар.

Бог Війни здивовано поглянув на нього:

— Ні. Не хуміни.

/зміщення — зламаний у двобої клинок/

Коли Обхад знову прийшов до тями, вже розвиднювалося. Він лежав на носилках, залишених на землі, навколо валялися кам’яні уламки. Руки та лоб вимазані чимось липким. Придивився — кров. Щоправда, лише глибокі подряпини.

Неподалік тріщало вогнище. Чомусь сотника не присунули до тепла, і тепер Обхада хапали дрижаки. Підвівшись на ліктях, він огледівся: нікого. Лише затухає, слабшає багряне полум’я.

Тисячник поповз туди. Із запізненням зрозумів, що бачить не звичайне вогнище. Втім, яка різниця.

Він дістався нарешті до полум’я й ліг поряд, обличчям догори — дивитися у небо. Судячи з усього, день обіцяв бути ясним, теплим.

Прокинулись та засюрчали в траві коники, зашурхотіла ящірка. Обхад лежав та чекав, невідомо кого й чого. Останнім часом йому рідко вдавалося як слід роздивитися небо. А ось у дитинстві любив. Жував гіркуваті стеблинки, спостерігав за птахами, відгадував, яким звіром прикидається хмаринка. Мріяв… Про обов’язок, про честь, про подвиг. Про дурниці різні. Жити ось лише нещодавно навчився, тільки нещодавно зрозумів: і обов’язок, і честь — невід’ємний шматочок іншого життя, — без них — ніяк, та й тільки з ними довго не протягнеш.

Вітер змінився, і потягнуло ядучим димом. Він трохи підвівся, аби відповзти, й помітив людей, що прямували до нього.

— Ну що там? —