Правила гри. Частина друга - Володимир Арєнєв

— Що, я настільки не схожий на себе? — запитав Талігхіл у охоронця, коли йшли до північного виходу з Кріни.

— Настільки, Пресвітлий.

Талігхіл провів долонею по обличчю — на руці залишився бруд та скипіла кров. Дивно, що він досі цього не помітив.

До штабу їх підпустили не одразу. Спочатку вартові довго з’ясовували, якого, власне, демона, ці двоє приперлися та вимагають провести їх до старегха. Потім з шатра визирнув сам Армахог, чию увагу привернули гучні голоси; він переконав вартових, що все гаразд і ці люди насправді ті, за кого себе видають.

Після перших пояснень, коли уточнювалася суть учорашніх подій та сьогоднішнього стану військ, призначався час першої наради та посилали за потрібними людьми гінців. Після всього цього, відсьорбуючи з порцелянового кухля гарячий чай, Талігхіл похитав головою:

— Як вам це вдалося? Це ж було неможливо.

Старегх знизав плечима:

— У світі не так багато абсолютно неможливих речей, Пресвітлий. Я зробив те, що мусив. До того ж, третина тих, кого я привів — ополчення.

І Армахог пригадав пані Дімиццю з «Благословення Ув-Дайгрейса», яка виголошувала промову перед городянами на головній площі міста. Те, що він казав потім, старегх пам’ятав погано. Однак добровольців набралося досить.

— Чому ви без охоронців?

Талігхіл зітхнув:

— Померли. Я, мабуть, дещо поквапився тоді, вночі, і опинився у самому центрі битви. Вони захищали мене, як могли, але живим залишився тільки Храрріп.

— Я потурбуюсь про це, — зауважив старегх. — А поки візьміть моїх людей.

Увійшов вартовий, повідомив, що з’явилася пані Вільний Клинок.

Армахог наказав негайно пропустити.

— Доброго ранку! Схоже, нам це вдалося! — вона намагалася триматися, хоча нашвидкоруч перев'язана правиця та три довгих шрами на обличчі свідчили, що войовниця не у найкращій формі. — Вітаю з перемогою!

Тесса повернулася до Армахога:

— Ти встиг вчасно. Навіть не уявляєш, наскільки.

— Я поспішав, — усміхнувся він.

— Отже, Пресвітлий, — вона обернулася до Талігхіла з максимально незворушним виразом обличчя, — коли ми зможемо отримати розрахунок?

Правитель розвів руками:

— Звичайно, не сьогодні. Але гадаю, протягом тижня частину грошей буде сплачено. Конкретніше поговоримо пізніше.

У цей час десь виникла невідкладна потреба у присутності старегха і він вийшов із шатра, пообіцявши незабаром повернутися.

Запанувала тиша.

— Послухайте, Тессо…

Вона похитала головою:

— Забудьте, мій правителю. Вам відомо, задля чого я це робила.

Талігхіл відставив убік кухля:

— Ні. Задля чого?

— Серед Братів, яких звільнили з рудників, був… мій чоловік, — Тесса затнулася. — Звичайно, ми не освятили свій шлюб у храмі дволикого Бога Кохання. Попри це, вважали одне одного майже чоловіком та дружиною. Тобто…

— Зрозуміло, — сказав Пресвітлий, хоча насправді нічого йому не було зрозуміло. — Та все ж таки…

— Прошу, забудьте, — в її голосі змішалися роздратування та туга. — Просто забудьте.

— Не знаю, чи хочу забувати, — сказав він серйозно та тихо. — Повірте, я… Словом, якщо передумаєте, чи обставини складуться якось інакше…

— Найчастіше обставини обираємо ми самі. Та іноді — Боги. Пам’ятаєте? — вибір є завжди.

— Правильно, — Талігхіл знав, що потім буде зневажати себе за сьогоднішню розмову і за те, що слід враховувати державні інтереси. І Тієліг, прощаючись, казав…

— Правильно, — повторив Пресвітлий. — А все-таки — не забувайте.

Тесса кивнула та підвелася:

— Піду, спробую відшукати Тогіна. Передайте Армахогові, що я, можливо, трохи затримаюся. Але Клинків на нараді зможе представляти Кен, та й Сог з Укріном, напевне, з’являться.

Вона вийшла з шатра і зіткнулася зі старегхом, котрий вже повернувся.

— Добре, що зустрів тебе, — сказав. — Нам варто було б поговорити. Знаєш…

— Якщо ти про план із нічним відступом, — втрутилася Тесса, — то я знаю і не ображаюся. Зрештою, ти відмовляв мене.

Армахог знічено кахикнув.

І цей туди!

— До речі, як справи у твоєї дружини? Як діти?

Він відповів, що, мовляв, все гаразд.

— От і добре. Можливо, я трохи запізнюся на нараду…

— О! Ледь не забув! — шарпонув себе за вуса старегх. — Хлопчина на ймення Кейос — що з ним?

— Кейос? — здивовано перепитала Тесса. — Здається, все гаразд. Коли я бачила його востаннє, він ішов разом із Кеном ховати Мабора.

— Якщо побачиш, передай вітання від матері. Пані Дімицця — дуже вольова жінка. Саме вона допомогла мені зібрати таку кількість добровольців.

— Передам, — пообіцяла войовниця.

Вона спустилася з пагорба, на якому було розбито штабні шатра, і попрямувала до Північно-Східної. З розбитих вікон вежі та з балконних отворів звисали мотузяні драбини; деінде стояли й дерев’яні, котрі хуміни виготовили для невдалого штурму.

Однією з таких драбин Тесса піднялася нагору.

Тут панував суцільний гармидер, який потроху набував риси порядку. Войовниця вхопила когось за рукав, намагалася хоч щось з’ясувати, але від неї тільки відмахнулися, наче від надокучливої мухи. Роздратована відвертою неувагою до своєї персони, Тесса вирішила пошукати щастя у лазареті. Там вже напевне знайдеться маса народу, нездатного від неї втекти, але здатного розмовляти.

Однак на порозі її зустрів низенький чоловічок із блискучою від поту лисиною, який увесь час мружився.

— Стороннім вхід заборонено, пані, — непохитно заявив він. — Готуємося до евакуації хворих, отож будьте ласкаві піти й не заважати.

— Але…

— Потім, потім, — він відштовхнув її та зачинив двері.

Ну і ну…

Тесса мугикнула, хоча й мусила визнати, що лікар має рацію.

— Радий, що ти вціліла!

Вона здригнулася та повернулася. Не сказала б, що це взаємно.

Сог в’їдливо посміхнувся:

— Добрячий бій. Я, зізнатися, вже почав молитись Ув-Дайгрейсові.

— У тебе знайшовся час?

— Слушне запитання, — Брат знизав плечима. — Насправді, як виявилося, можна одночасно і молитися, і битися. Життя змушує і не на таке, чи не так?

Він озирнувся, перевіряючи, чи не має поруч когось, здатного підслухати:

— До речі, про життя. Шкода, що мені не вдалося скористатися твоєю послугою. Звичайно, казати про померлих погано не прийнято, але — на жаль — саме Тогін завадив мені розібратися зі Скаженим. Втім, гадаю, у мене ще є шанс.

— Гадаю, ні… Що?..

— Мені шкода, правда. Я не знаю подробиць; запитай, якщо хочеш, у Гайхіла — це син Хранителя Південно-Східної. За наказом Шеддаля Шрамник приглядав за ним.

Тесса закусила губу, намагаючись стримати зойк.

— До речі, не підкажеш, де я можу знайти Скаженого? — поцікавився Клинок. — Не хотілося б відкладати.

— Послухай, Соже, за що ти мстив йому?

— Ну, Сестричко, це вже тебе не стосується. Це наша особиста справа — його та моя. То де я можу знайти Скаженого?

— Не знаю, — войовниця похитала головою. — Запитай у Кена. Він ховав тіло.

Вона не стала чекати реакції Coгa, просто пішла коридором, не розбираючи, куди саме прямує. Потім сіла на сходинки, притулившись до