Правила гри. Частина друга - Володимир Арєнєв

Нарешті його винесли, і процесія рушила вниз гірською стежкою. Вів Ха-Кинг, а останнім ішов ятру-цілитель зі шкіряною сумкою на стегні, з якою ніколи не розлучався — там лежали найнеобхідніші інструменти та ліки.

Спуск зайняв більше часу, ніж звичайно. Горці намагалися рухатися так, щоб зайвий раз не потурбувати хворого, і Обхад був їм за це вдячний.

Зрештою процесія опинилася біля підніжжя бескида. Був пізній вечір, але горці не запалювали вогні, певно, добре орієнтуючись у темряві. Тисячник трохи підвів голову, щоб поглянути востаннє на Коронованого.

У цей час верхівка бескида вибухнула.

Виглядало це так, наче на небо виплеснули вогняної фарби. Згори посипалося каміння і шматки землі. Але навіть не каменепад зараз був найстрашнішим.

— Що це?! — прошепотів Обхад. — Що це, демон мене забери?!

Над тим, що колись називалося верхівкою Коронованого, звивалася хмарина, яка світилася. Колір хмарини неможливо було визначити: відтінки змінювалися зі швидкістю спиць у колесі візка, який щодуху мчить до прірви — не зупинити; одні фарби виринали до поверхні хмарини та спалахували, інші гасли й зникали в глибині. Раптом вона почала вистрілювати навсебіч промінці-щупальця, що ставали дедалі довшими та товстішими. Гуркіт заповнив все навкруги, Обхад закричав, хоча крику свого не почув.

Згори сипалося каміння.

Горці не випустили носилок і чимдуж кинулись униз. І Обхад був їм за це вдячний.

/зміщення — хмарина, що світиться, вистрілює щупальцем у тебе!/

— Що це?! — прокричав Талігхіл. — Що це таке?!

— Коронований, — відповів за спиною пан Лумвей. — Гравець випустив Коронованого.

— Який Гравець?

— Так звали колись Рафаал-Мона, — пояснив Хранитель. — Доти, поки його не було оголошено незаконним Богом.

— Що за дурниці!.. — почав Пресвітлий та змовк.

— ОСЬ, — мовила внизу худорлява постать і задоволено потерла руки. — ЩО СКАЖЕШ, ДЯДЕЧКУ? ЯК ТОБІ МІЙ ОДВІЧНИЙ ПРИЯТЕЛЬ?

— ТИ ЗРОБИВ ВЕЛИКУ ПОМИЛКУ, РАФААЛ-МОНЕ! — дивно, у голосі Тієліга… Ув-Дайгрейса Талігхіл не чув тієї впевненості, яка мала б звучати. — СКАЖИ, НАВІЩО ВСЕ ЦЕ?

— Я Ж ОБЕРІГАЮЧИЙ, ДЯДЕЧКУ. ЦЕ ЗОБОВ’ЯЗУЄ ДО ЧОГОСЬ, ЧИ НЕ ТАК?

— ОТОЖ ЦЕ ТИ?!..

— Я, — ХТО Ж ІЩЕ? Я ПРИЙШОВ, ЩОБ ПОМСТИТИСЯ ЗА БАТЬКА, МАТІР… ВТІМ, ЦЕ НЕ ГОЛОВНЕ. ПЕРШ ЗА ВСЕ, Я ПРИЙШОВ, ЩОБ НАРЕШТІ ПОЧАТИ ЖИТИ. У ПОВНУ СИЛУ. У ПОВНУ МІЦЬ. ДЛЯ ЦЬОГО МЕНІ ТРЕБА ЛИШЕ ДЕЩИЦЮ: ПОЗБУТИСЯ РЕШТИ БОГІВ. ТОБТО, ВАС, ДРУЗІ.

— І ТИ ВВАЖАЄШ, МИ ДОЗВОЛИМО ЦЕ ЗРОБИТИ?!

— А ТИ ВВАЖАЄШ, Я ПИТАТИМУ У ВАС? ВАШ ЧАС МИНУВ, ЯК МИНУВ ЧАС ПЕРШИХ. ДО РЕЧІ, ВОНИ НЕПОГАНО ПРИСЛУЖИЛИСЯ МЕНІ. ЗІЗНАЮСЯ, З НИМИ БУЛО НАБАГАТО ЛЕГШЕ ПОРОЗУМІТИСЯ, НАБАГАТО ЛЕГШЕ, НІЖ ІЗ ВАМИ. АЛЕ ГАДАЮ, МІЙ СТАРИЙ ПРИЯТЕЛЬ ДОПОМОЖЕ. ЧИ НЕ ТАК, КОРОНОВАНИЙ?

Сяюча хмарина вистрелила у небо особливо яскравим згустком і загула ще сильніше. Схоже, вона погоджувалася.

— Боги ви мої… — прошепотів за спиною у Пресвітлого забутий всіма дзвонар. — А казали ж бо, казали, що Коронований мусить захищати…

Ув-Дайгрейс рвучко повернувся до нього:

— ЩО?!

Дзвонар, запинаючись, повторив сказане.

Бог Війни кивнув і з тріумфальною усмішкою зробив крок у бік бійниці.

В цей час двері прочинилися; в отворі виник захеканий Кейос.

— Хуміни! — прокричав він. — Хуміни у коридорі!

/зміщення — ти біжиш, буквально летиш сходами, і поверхи мелькають тебе, наче примарні видіння/

Сьогодні Кен був не в гуморі. Втім, він був не в гуморі вже кілька днів поспіль — справа не в цьому. Сьогодні особливо чітко перед ним постало все минуле життя, і він зрозумів, що нічого, анічогісінько не здійснив із того, що неодмінно треба було зробити. Це гнітило. З прикрістю він подумав, що навіть виконувати обіцянки нездатен. Де зараз Кейос, що з ним — Брат не знав. А казав Тессі, що піклуватиметься про хлопця.

Він пам’ятав, що просив шибеника попрацювати в лазареті — це було б найкращим рішенням. Зараз Кен розумів: він просто прагнув здихатися тягара.

Вклавши у піхви меч, Брат вирушив до лазарету.

Кейос був там. Він щойно скінчив розкладати мізерні вечірні порції і стояв, прихилившись до стіни та жваво балакаючи зі Скаженим. Обернувся, помітив Кена й привітально змахнув рукою.

Клинок підійшов.

«Везунчик» зміряв його з ніг до голови презирливим поглядом. Мовчав.

Кен теж мовчав. Він не знав, що казати у присутності Мабора. Той же будь-які слова перекрутить та споганить; та й незручно повідомляти, що просто зайшов відвідати хлопця. Стільки часу не ходив — і ось, добридень, з’явився.

— І як твої справи? — запитав Кейос, чи то навмисне, чи справді не помічаючи напруги, що виникла між братами.

— Та так собі, — пробурмотів Кен. — А твої?

— Теж нічого. Кажуть, незабаром коней почнуть забивати. Може, порції трохи збільшаться.

— Дурниці! — різко заперечив Скажений. — Коней забивати не можна! Без них ми точно програємо.

— А з ними, виходить, переможемо? — не втримався Кен.

У цей час Кейос здригнувся і підняв руку:

— Чуєте?

Вони замовкли. Віддалений гул, звідкись знизу.

— Що де?

Але Кен вже зрозумів. Він вискочив з лазарету, кидаючи на ходу:

— Кейосе, відшукай Хранителя або ще когось. Скажи: хуміни прорвалися у коридори.

Брат ще не знав, у які саме, але так шуміти могли лише люди, які пересуваються тунелем. Тобто, хуміни.

Він забіг до нижньої зали і з полегшенням зрозумів, що двері зачинено. Отже, деякий час у них є в розпорядженні.

Вартові, які стояли біля дверей, нервово й запитально подивилися на Кена — той вказав на сходи:

— Сюди! Не гайтеся!

Приймати бій у залі — самогубство, а ось у проході тримати оборону зручно.

— Чекати, доки не надійде підкріплення! Не пропускати! Кістьми лягти, але не впустити!

Позаду хтось поплескав його по плечу:

— Ось і добре, братику. А тепер, топай звідси.

— Що?! — зайшовся від гніву Кен. — Якого демона цей плутається зараз під ногами?!

— Я сказав вали звідси! — гаркнув Мабор. — Гадаєш, хлопець сам зможе всіх на ноги підняти та організовано сюди направити? Маю сумніви!

Кен мусив визнати, що Скажений має рацію. Він презирливо сплюнув та відштовхнув його, поспішаючи нагору.

/зміщення — промінь світла увігнався під двері, наче голка — під ніготь жертви/

Повідомлення хлопця всіх приголомшило. Однак пана Лумвея не даремно було призначено Хранителем Північно-Західної. Разом із Тессою та кількома офіцерами, які якраз перебували на дзвіниці, він вирушив униз.

Тим часом Ув-Дайгрейс підійшов до бійниці, і голос його знову розлився ущелиною.

— КОРОНОВАНИЙ!

Хмарина надсадно загула і викинула кілька багряних щупальців.

— КОРОНОВАНИЙ! ТИ НЕ СМІЄШ СЛУХАТИСЯ РАФА-АЛ-МОНА, БО ЗГІДНО З ДАВНЬОЮ УГОДОЮ ТИ МУСИШ ЗАХИЩАТИ КРІНУ.

Хмарина продовжувала гудіти. Потім вона затрусилася і почала рвучко пульсувати, промені-щупальця витягнулися і зростали, опускаючись