Страта - Марина та Сергій Дяченко
— Вам сподобалися подарунки?
Стараннями Семироля вона одяглася сьогодні в усе нове. І невірно було б стверджувати, що вона не віддала належне його смаку. Бо, трохи підфарбувавши губи і поглянувши на себе в дзеркало, вона зазнала миттєвого легкого вдоволення...
— Все годиться? Підходить? Одяг? Косметика? Білизна?
— Так, — вона нервово осмикнула свій новий світлий костюмчик. — Дякую. Я лише хотіла...
Вона хотіла запитати, з якої клумби Семироль насмикав невибагливі осінні зірочки. Але в останній момент прикусила язика. Вона вже нафантазувала візит Семироля в її покинутий опечатаний двір — і їй було б неприємно дізнатися, що букетик куплений випадково, у якоїсь бабусі-квіткарки...
— Що ви хотіли запитати, Ірено?
Вона спробувала придумати якесь нейтральне запитання — і не придумала.
— То про що?
— А куди... Сіт подівся? — ляпнула вона перше, що спало на думку.
— Відпочиває, — відгукнувся Семироль після коротенької паузи. — У нього сьогодні вихідний.
У кабінеті Семироля було на цей раз ясно. Вікна виходили на схід — і прозорі складки фіранок не могли утримати яскравого сонячного потоку.
«А кажуть, що вампіри бояться сонця, — невдоволено подумала Ірена. — Скільки я бачила фільмів, де вампір корчився саме від сонячного проміння... А ще — від осикових кілків. І від срібних куль! І від чого тільки вони не конали, залишаючи дрібне потомство на розплід — на наступну серію...»
— Ірено, сонце б’є у вічі? Опустити штори?
— Я не боюся сонця, — мовила вона, втираючи сльозаві очі. — Я просто не виспалася...
— Знову?
Ірена обернулась. То озвався Нік, який, виявляється, меланхолійно нарізав хліб на звільненому від паперів кутку письмового столу.
— Отже, знову, Ірено? — поцікавився він дбайливо. — Розлад сну? Тож будемо пити на ніч молоко з медом. Трав’яний чай, ванни, свіже повітря...
— Збожеволів? — кинув Семироль, але обурили його не травичка і не ванни. — Ану прибери крихти, відійди від столу й не наближайся до паперів! Ти б іще масло загорнув у якусь довідку!..
— Сьогодні я — офіціант, — Нік, ніби нічого й не сталося, посміхнувся Ірені. — Будьте ласкаві — візьміть на себе роль господині. Все готово, на маленькому столі окріп у кавнику, вершки свої, домашні, ковбаска екологічно чиста... Ірено, сьогодні у вас чудовий вигляд! Просто приголомшливий...
Вона зніяковіло всміхнулася. Цікаво, чи розуміє Нік, що, крім костюма та помади на губах, гарного самопочуття пацієнтці додала прочитана вночі її книга...
— Ірено, ви вже усміхаєтесь, — я радий. — Семироль сів за сервірований Ніком журнальний столик, закинув ногу на ногу. — Думаю, поступово впораємось і з вашим безсонням, і з нервами, й з іншими прикрощами... Я хочу, щоб ви зрештою почувались щасливою. Якщо доведеться для цього виписати слона з цирку — ну що ж, ми з Ніком заздалегідь постараємося. Так, лікарю?
Нік охоче закивав; Ірена переводила погляд із одного на іншого. Засуджений до смерті гінеколог різав хліб із чемною елегантністю; білу сорочку він змінив на світло-бежеву, на штанях, як і раніше, не було жодної зморшки, а шовковий шарф робив його схожим на актора з оперети.
Семироль спостерігав за Іреною, відкинувшись на спинку крісла. Зустрівшись із ним очима, вона тут же відвернулась — і подумки була вражена зміною, що сталася з учорашнього вечора. Під яскравим сонцем, що заливало кабінет, Семироль просто-таки випромінював здоров’я. Куди й поділися темні кола під очима — шкіра пружна, як у немовляти; волосся блискуче, ніби на рекламній листівці; ясні, іронічні, задоволені життям очі.
— Ірено, ми ще удвох посміємося з ваших прикрих незгод... Як би вас переключити, розважити? Хочете — увімкну телевізор? Басейн? Спортзал?
Вона задумалася. Над чашкою чаю вилася пара, погойдувалася згори, мов круглий пліт, прозора лимонна скибочка.
— Мені б комп’ютер... — сказала Ірена невпевнено. — У мене виникли... деякі думки... які непогано було б одягнути в слова.
Семироль усміхнувся, ствердно кивнув і простягнув до неї руку. Після секундного вагання Ірена зважилася на рукостискання.
— Історичний момент... — неголосно прокоментував Нік.
Ірена трохи роблено розсміялась, і майже одночасно почувся стукіт у двері.
— Заходь! — поблажливо мовив Семироль.
Ірена обернулась, очікуючи побачити Сіта. Прибулець виявився приблизно такого ж зросту. Але якщо до Сіта застосовним було слово «здоровило» — цього слід би було назвати «атлетом». Тонкий і тісний светр із високим коміром до підборіддя облягав рельєфні м’язи, круті плечі, сильні руки; але, попри атлетичну красу цього тіла, обличчя прибульця було напруженим і невпевненим. Начебто до тулуба кіношного супергероя заради глузів приліпили голову зляканого, зацькованого однокласниками школяра.
— Це Трош, — сказав Семироль, привітно киваючи прибульцю. — А це Ірена... Познайомтесь. Іще один член нашої маленької, загубленої в торах компанії...
Хлопець переступив з ноги на ногу:
— Радий знайомству...
Ірені бозна-чого зробилося його шкода.
* * *Після сніданку Семироль вибачився і, пославшись на справи, передоручив Ірену Нікові. Трош залишився прибирати в кабінеті; Нік запропонував
