Страта - Марина та Сергій Дяченко
...Вона закричала.
Ковдра валялася на підлозі.
Ірена відчувала себе мокрим коконом, обліпленим складками нічної сорочки. Згустком жаху та відрази.
Вікно ледь позначилося сірим прямокутником світанку.
— Ой, ні...
Сон був усе ще тут. Тінь сну.
* * *— Ірено, хочете прогулятись?
Вона відірвалася від споглядання гір за вікном. Недовірливо подивилася на Ніка:
— А що, прогулянки дозволено?
— Прогулянки бажані... А з медичної точки зору — просто необхідні. Прогулянки сприяють нормальному сну, а зі сном, як я бачу, у нас усе більші проблеми...
Вона зітхнула:
— Бачу, ви всерйоз узялися за мене... За моє здоров’я. Самки перед заплідненням...
Нік скривився, як від зубного болю.
Ірена зловила себе на думці, що її роздратування мляве і багато в чому вдаване. Можливо, вона до всього на світі притерпілась, а може, засуджений лікар має якийсь особливий шарм, — але їй чомусь не відразливе його товариство. Незважаючи на специфіку їхніх взаємин. Навіть попри неприємності вчорашнього огляду.
— Ян згодом привезе вам зимовий одяг, а поки що я можу позичити вам свою куртку... Із задоволенням, Ірено.
...Гори оповиті були смугами туману. В першу хвилину в Ірени від свіжого повітря запаморочилося в голові, вона вхопилася за вчасно підставлену руку супровідника.
Так. Гаражі. Сараї. Огорожа... Собак немає. Лікар має рацію: треба гуляти, відновлювати сили, вони їй іще знадобляться. Цікаво, вчорашня розповідь про невдатних утікачів — випадкова? Чи Нік мав на меті налякати її, відбити охоту до всіляких задумів?
Вона похмуро посміхнулася. Нік розцінив її посмішку по-своєму:
— Гарно, правда, Ірено? Чудове місце...
Вона прикусила язика. Бо могла б пожартувати в тому дусі, що, мовляв, «чудове місце» просто зідране моделятором Анджеєм із видового календаря. Але чомусь їй здалося, що зараз такі жарти недоречні.
— Ірено, я хотів би... щоб між нами було якомога менше... сміття. Напруги, домислів, зла... Ян цинік? Так, звичайно. А я цинік? Певною мірою... Ви — самка для запліднення? І так, і ні. Йдеться про... маленьку людину, яка без вашої допомоги ніколи не завиться на світ. І про іншу людину — чоловіка, який хотів би мати дитину, але з багатьох причин... ну, ви розумієте. Вся ситуація має, звичайно, жахливий вигляд — але подумайте... врешті-решт — це... гуманна місія. Не смійтесь, я розумію, що пафосно і сентиментально висловлююсь... Але хіба я зовсім не маю рації, Ірено? Га?
Вона марно пробувала прибрати з обличчя жовчну посмішку:
— Ви мене вмовляєте?
— Я? Ні... тобто так. Я вмовляю вас... побачити в усьому цьому добрі складові.
Вони зупинилися перед замкненою хвірткою. Нік завагався, витягнув із кишені свої ключі; Ірена щосили пробувала приховати нервове тремтіння. Ось воно як — вибратися за межі огорожі елементарно просто...
Вони вийшли на дорогу. Пройшли сто метрів у бік перевалу; Ірена озирнулася, щоб окинути поглядом усю ферму загалом.
Вдалині, біля приземкуватої довгої будівлі, яку Ірена визначила як хлів, з’явилась жіноча постать у яскраво-червоному светрі. Глухо грюкнули двері.
Над котельнею — принаймні Ірена вирішила, що це котельня, — здіймався білий димок. Над дахом будинку стримів флюгер із бляшаною вертушкою, величезна антена дивилася в небо роззявленим сірим оком. Флігель. Господарські будівлі. Віддалік — глуха стіна лісу...
Вона згадала свій власний тихий двір. Свій СПРАВЖНІЙ будинок, а не той, спаплюжений невідомим зайдою... Без горілого ганчір’я в каміні. З відданим Сенсеєм, який щогодини оббігав подвір’я по периметру...
«А Сенсей же нікого до себе не підпустить, — подумала вона холонучи. — Так і помре з голоду на порозі довіреного йому будинку... Там, у реальності...»
Минуло більше місяця. Майже п’ятдесят днів...
А там, у великому світі, всього п’ять. І Сенсей усе ще чекає її. І пан Петер... невже у нього не передбачено ніяких аварійних варіантів?!
Впірнути в реальність. Іще десять днів триватимуть канікули... А тоді — з’явитися на засідання кафедри, обійняти Карательку, поцілувати її в напудрений ніс, заридати на грудях, які пахнуть парфумами...
Рвонув вітер, змусивши її щільніше запнути занадто велику для неї чоловічу куртку. На очі навернулися сльози — напевно, від вітру...
Нік теж зіщулився — він вийшов без шапки, а тонкий чепурний шарфик навряд чи міг захистити від холоду.
— Я знаю, про що ви думаєте, Ірено. Ви думаєте дременути звідси. Повірте старожилу... Не слід і пробувати.
— Он як?
У цих її словах почулося неприховане презирство.
— Так... Ви гадаєте — здоровий мужик, а так легко примирився з довічним ув’язненням... як і інші? Як Сіт, який — теоретично — може задушити Яна однією рукою. Як Трош, який... Гм. Трош з-поміж нас найбільш нервовий. Отож я поки що не знайомитиму вас.
— Не дуже-то і рвуся...
— Вам по зав’язку вистачає, мабуть, і одного базіки?
