Страта - Марина та Сергій Дяченко
Ірена глянула на співрозмовника. Нік усміхався.
Із-за далекого повороту випірнула машина. Ірена здригнулася; машина-всюдихід зникла з очей і з’явилася знову. Здалеку дорога в’юнилася так, що неясно було, чому комашка на колесах досі не зірвалася з серпантину і не полетіла в прірву...
— А ось і Ян, — сказав Нік, й Ірена не змогла визначити, з яким почуттям ці слова було сказано.
* * *Семироль виліз із машини — Ірена відразу побачила, що він веселий, незважаючи на змарніле, сіре обличчя з темними колами під очима.
— Ви гуляєте? Чудово. Я радий, що ви знайшли спільну мову...
— Ну як? — поцікавився Нік замість вітання.
Семироль знизав плечима:
— Відклали слухання... Але все марно. Справу практично зроблено, процес, вважай, виграно, хоча з самого початку у мене були сумніви... Ірено, ви маєте втомлений вигляд.
— Ви теж, — відповіла вона після паузи.
— Я ж бо працював зранку до світання і зробив, можна сказати, неможливе... І взявся ще за дві справи. І притягнув за наклеп одного зухвалого газетяра... А ви? Кепсько спите?
— Ірена теж завантажена, — неголосно сказав Нік за її спиною. — Внутрішня робота... Я роз’ясняю їй гуманність її місії... сподіваюся, що мої слова матимуть на неї... відповідну дію.
Семироль чіпко глянув Ірені у вічі, і їй стало не по собі від цього погляду. Вона опустила очі.
— Ірена цікавилася, — все так само стиха продовжував Нік, — чи не вб’єш ти її ОПІСЛЯ.
Ірена різко обернулася. Нік щиро всміхнувся:
— Авжеж, у нас із Яном такі відносини... довірчі. Я хотів іще раз розвіяти ваші сумніви... що ж у цьому нетактовного?
— Я дотримаю слова, — спокійно підтвердив Семироль. — Слова, даного Ірені... а вона дотримає свого. Згода?
Ірена спробувала згадати, чи обіцяла вона щось цьому самозванцю — і не змогла.
* * *— ...Енергійна вдова задумала відсудити великий шматок у фірми, в якій служив її загиблий чоловік... Я дуже рідко працюю без авансу, але, по-перше, справа дуже перспективна... А по-друге, шкода жінку. Діти, борги, і все таке... Ірено, що ж ви нічого не їсте?
Ірена машинально поклала до рота шматок шинки.
— Із таким виразом обличчя, мабуть, жують картон, — повідомив Нік. — Із жахом припускаю, що у нашої Ірени атрофувалися смакові рецептори... Ану покажіть лікарю язика!
— Я не ваша Ірена, — сказала вона, ледве не давлячись напівпережованим м’ясом. — Облиште мене в спокої.
— Хтось би образився, — з пісним обличчям пробурмотів Нік. — А я навіть попрошу вибачення... Вибачте, що був запанібрата.
Ірена дивилася в тарілку.
Вона напружено чекала, що Семироль, наситившись, зиркне на неї оцінююче і скаже, витираючи губи серветкою: «Ну то що?.. Вставайте, Ірено. Ходімо».
Анджей... Він пережив би Іренину кару. Але зраду? Перелюб? Вірніше, зґвалтування? Адже інакше як зґвалтуванням це не назвеш... Якщо Анджей існує всередині МОДЕЛІ — хоча б у вигляді безтілесної тіні... Чи може він таке припустити?!
Дивні думки чмеленої жінки. Вона опустила очі, прагнучи сховатися від чоловіків, які спостерігали за нею. Вони не повинні навіть припустити, як далеко зайшло її божевілля...
Семироль витер губи серветкою. Провів п’ятірнею по волоссю — тепер воно не здавалося таким жорстким і блискучим, і не стирчало більше — спадало, і де-не-де крізь нього просвічувала шкіра. Скривився, як від головного болю; зустрівся очима з Ніком. Ірена побачила, як під цим поглядом балакун-лікар часто і напружено закліпав, опустив голову.
— Ірено, — Семироль обернувся до неї. — У вашій кімнаті... дещо для вас. Буду радий, якщо вам сподобається... До завтра, Ірено. А ти, Ніку...
Лікар стомлено всміхнувся. Підвівся слідом за Семиролем, поправив свій елегантний шарф.
— Ніку, — повторив Семироль, ніби роздумуючи. — Мабуть, залишся краще... розважиш Ірену.
Нік кліпнув — досить нервово:
— А... чи варто? Перебір...
— Розберемося, — Семироль був уже в дверях. — На добраніч, Ірено...
І зник. Безшумно щез у напівтемряві.
— Він здоровий? — запитала Ірена після паузи.
— Здоровіший од нас усіх, — скептично скривився Нік. — І послуги лікаря йому ще довго не знадобляться...
— Сіт! — почулося зі сходів. — Іди сюди, ти мені потрібен...
Нік чомусь наїжачився, як змерзлий горобець.
Ірена дивилася на модерністську картинку в рамі. На жінку з синяво-блідим обличчям. На місяць за спиною у жінки.
— Мазанина, — втомлено сказав Нік. — Знаєте що, Ірено?.. Ідіть до себе. Потіштеся подарунками.
* * *Поверх купки фірмових пакетів лежав, звісивши квіткові голівки, маленький недбалий букет. Він лежав, трохи зів’ялий, ледь прим’ятий, і всім своїм виглядом наче говорив: «не подобається
