Страта - Марина та Сергій Дяченко
— І Трош. Нас четверо — Я, Сіт, Трош і Ельза... Усі смертники. Сіт охоронець і управитель, я лікар, Трош інженер, Ельза порається біля тварин... Адже тут кури, кролі, дві корови — натуральне, коротше кажучи, господарство... Роботи усім вистачає.
Ірена підняла за хвіст третю рибину, але хвіст чомусь відірвався, і рибка впала в недопиту каву.
— Бачите, Ірено... Кожному з нас Ян дав шанс. Ми живемо — хоча за всіма законами, за всіма документами — давно померли... Ходимо по цій землі. Милуємося цими горами. Регочемо з дурних жартів ведучого телешоу. Клопочемося тим, що навесні вода розмиває дорогу, що восени вітер зносить антену, і її треба лагодити... А ще корови хворіють. І сараї давно час полагодити... Та хіба мало турбот? Із яких, загалом, і складається ця довга розвага — життя...
— За що? — запитала Ірена, видобуваючи з чашки безхвосту рибку. — За що — їх? За що — вас? Помилка? Як я?
— Ні, — Нік відсторонено похитав головою. — Я, приміром, убивця... Чотирнадцять убивств. І в усіх я зізнався.
Чашка в Ірениних руках перекинулася. Порцелянова ручка легко відкололася від неї, і білий скол заблищав, як оголена кістка.
— У мене був свій госпіталь, Ірено... І своя велика дільниця. Я чотири рази в житті зважився на кримінальний аборт... не буду зараз вдаватися в подробиці. І десять разів... Ну, ви знаєте, що таке евтаназія?
Ірена мовчала. Не зводила очей із його спокійного обличчя.
— Ці старі нещасні люди... бачите, дуже важко вмирали... від деяких хвороб. Вони просили мене... і я їм допомагав. Десять осіб. Протягом дванадцяти років... Зараз мені сорок п’ять. І шість із них я живу тут, у Яна, після вироку та власної смерті... Ви мовчите, Ірено. Мовчіть. У мене виробилася погана звичка — я можу розмовляти годинами... І навіть без співрозмовника.
— Це довічне ув’язнення? — запитала Ірена повільно. — Йому потрібні раби?
— Йому? Яну? Раби? Ні... У нас тут цілком добровільне, досить гармонійне співтовариство... Хоча до таких, наприклад, як Сіт, у мене нутряна неприязнь. Безмежно добра Ельза, в минулому — повія, а тепер дбайлива скотарка... Щиро любить тварин. І чоловіків, треба сказати, любить усіх без винятку... Отож. Непоганий хлопець Трош... Пуття від нього мало, зате здоровий — кров з молоком... гм. Ще було двоє на моїй пам’яті... Бачите, Ірено, як мало. За шість років — усього шестеро... а з вами семеро... Так от, ті двоє задумали і здійснили віртуозну втечу...
Нік сьорбнув із своєї чашки. Закашлявся.
— ...Віртуозну втечу. Один був у минулому десантник, здоровезний хлопець, водив усі види транспорту, голий на морозі по кілька годин витримував... А інший — стратег та ідеолог — у минулому журналіст... Продумали все... і вшились.
Нік згріб решту рибок обома руками і жменею кинув в акваріум. Злетіли бризки.
— Вони тікали? — запитала Ірена, спостерігаючи, як по черзі оживають рибки.
— Та кажу ж — ушились... А наступного дня Ян приїхав пожвавлений і обидва тіла привіз у машині — насухо вичавлені, без крапельки крові, жовтенькі такі... — Ніка пересмикнуло. — Куди в нього стільки влізло... І як він їх дістав?.. Дідько його знає. Упир. Та й гори тут такі... Отож. Спасибі Яну, що хоч показової страти проводити не став...
— Моя дитина буде вампіром? — запитала Ірена і не почула власного голосу.
Нік почув. А можливо, здогадався.
— Я не брешу вам... ви пам’ятаєте? Так от, із великою дозою ймовірності — так. Але зовсім не обов’язково, Ірено! Не обов’язково...
* * *Кілька годин вона старанно пролежала з заплющеними очима. Потім витягла з упаковки горошину отриманого від Ніка снодійного, проковтнула її — і поринула в кепську подобу сну.
Їй снилися мишенята, яких доводилося годувати з пляшечки з соскою. Молоко проливалося, не потрапляючи в зубасті ротики, Ірена втомилася, змінюючи одну діряву соску на іншу...
Зусиллям волі вона видерлася зі сну. Перевернулась на інший бік... Іспит, а вона не знає жодного питання. Водить ручкою по паперу, записуючи якісь порожні фрази, і росте передчуття ганьби, провалу, але ж вона викладач... як соромно...
Вона застогнала уві сні. Сіла на ліжку, ввімкнула світло. Засунула руку під подушку, витягла свою першу книжку. Розкрила на середині — текст був абсолютно чужий. Потворні фрази, сентиментальні дурні слова, патетичні вигуки...
Двері відчинились, і ввійшов Семироль.
— Що?.. — вона впустила книжку, пориваючись вище натягнути ковдру.
Ні слова не кажучи, адвокат-упир сів на ліжко. Посміхнувся, не розтуляючи губ. Узяв за край Ірениної ковдри, рвонув, скидаючи на підлогу.
— Що ви...
— Ви ж згодні, — з посмішкою сказав Семироль. — Ви погодились. Або ТАК, або смерть...
— Я не...
— Не згодні?
Він розтулив губи, але Ірена встигла заплющити очі на частку секунди раніше, ніж у світлі каганця блиснули гострі, як бритва, ікла.
— Я... так...
Його тіло виявилося важким, як земля. Неначе на Ірену видерся, хтиво сукаючи гусеницями, середніх розмірів танк.
— А-а-а!
Під вагою вампіра її
