Сабіт. Її перевертень - Влада Калина
Дана
Минув місяць
Я ніде не могла знайти Сабіта. Він, як пішов до кліток, так і зник. Хотіла подякувати йому за одяг. Мені Зеник стільки всього приніс. Я навіть вдома такого гардеробу немаю.
Вже місяць я гостювала в маєтку Шамана, і додому геть не хотілося. Я розуміла, що мене відпустять в будь-яку хвилину, як тільки я про це попрошу, але я не просила.
Я хотіла бути з Шаманом. Я хотіла і далі прокидатися вранці в його кімнаті, в його обіймах. Таких теплих, ніжних обіймах. Я хотіла і далі займатися з ним ночами сексом. Таким диким, пристрасним, іноді жорстоким, сексом, про який я мріяла шість років.
Я розуміла, що потрібно падати з неба на землю, і їхати додому, до тітки. Я їй телефонувала, просила, щоб вона не хвилювалася.
Знаю, в тітки рак, тож, як це не дивно звучить, але Шаман перерахував на її рахунок гроші. На операцію. Тож мені все одно доведеться поїхати в лікарню.
І як після такого його вчинку, я повинна про нього думати? Звісно тільки хороше. Моя думка змінилася. Я вже не вважала Сабіта сволотою. Так, його характер таким же диким і залишився, от тільки я почала по інакшому сприймати його...
-Ось ти де, - я радісно підбігла до Сабіта, що стояв біля вальєра в якому знаходився вовк. Його привезли два дні тому.
- Привіт.
- Привіт, коханий, - притулилася сильніше до його торсу, поклала голову на груди, та обійняла руками за спину. Відразу почула, як сильно б'ється його серце. Цей звук був для мене ніби колискова для дитини. Мені подобалося засинати на грудях Сабіта. Здавалось, що я була одержима цим. Ніби хвора. Хвора ним.
Я назвала його коханим. Я кохаю його, і він знає про це. Не змогла мовчати. Раптом ми більше не побачимось, тож навіщо втрачати можливість щоб зізнатися. Але хто я така і звідки, так і не зізналася. Поки що. Сабіт мене не пам'ятав, може це і на краще.
-Дана… - помовчав кілька секунд, -... тобі доведеться сьогодні ночувати без мене.
- Як це?! - підняла голову. Подивилась на цього красеня, яким так захоплювалась та гордилася, адже він рятував стількох тварин… і мою тітку. - Ми вже майже місяць спимо разом в твоїй кімнаті.
- Я маю сьогодні поїхати в справах… Мене цілісіньку ніч не буде, - проковтнув слину, а я все ще витріщалася на його обличчя, широку шию по якій пульсувала вена.
- Тобі обов'язково їхати в ночі?! Може поїдеш зранку?! - відступила трішки та обернулася. Глянула на клітку. Той вовк - скажений. Він почав таке витворяти, ніби думав, що ми хочемо його смерті. Ледь по стінах не ліз. Зубами намагався вирвати дерев'яну дошку. І взагалі, тварини вже два дні дивно поводилися. Вони боялися чогось. Дуже боялися і мене це лякало не меньше ніж їх.
- В мене виникла нагальна справа.
- Ох, не знаю Сабіте, ти дивний якийсь… Здається, що щось не договорюєш, - розвела руками.
Кого кого, а мене фіг обдуриш. Я ж бачила, що щось не те.
Якісь підозрілі справи, що взялись нізвідки. Майже місяць було все тихо-мирно. Нас навіть люди Ворона не чіпали… Стоп!... Невже Сабіт збирається до мого зведеного брата?!
Господи, тільки не це!
-Сабіт, - взяла його за руку. - Скажи мені правду. - Не зводила погляду від його очей, які щось від мене приховували. - Ти їдеш до Ворона?!
- Ні! - сказав як відрізав. - Чого ти дивишся, ні!
- Не злися, але я не вірю! - крикнула та забрала свою руку. - Не вірю!!! Цей гад не з'явився сюди, тож ти надумався поїхати до нього?! Так?! Якщо так, то ти їдеш по свою смерть! Він вб'є тебе і оком не кліпне, а потім і до мене добереться!
- Маячня якась! В тебе хвора уява! - злився Шаман. - Нафіга він мені. Я не самогубець, щоб їхати до цієї суки, де повнісінько озброєних охоронців!
- Ой, та перестань! Знаючи тебе, ти ще й не на таке здатен! - ми так кричали, що здається звірі в клітках притихли та слухали.
- Знаючи мене?! І скільки ж ти мене знаєш, чотири тижні?! Не сміши! - почав йти, а я не збиралася все це ось так лишати, тож йшла за ним.
- Скільки знаю?!... Ох, повір… знаю! Чуєш? Знаю!!! - він не обертався. Просто йшов. - Тому що ми знайомі! Чуєш? Я сестра цього гада! Я зведена сестра Ворона!!!
- Що?! Ти хто?! - такого жахливого погляду я ще в житті не бачила. Здавалася, що переді мною стояв не чоловік, а звір. Справжнісінький звір. Який передумав йти у своїх справах, розвернувся і почав йти назад, в мою сторону. Було відчуття, що підніме руку та скрутить мені шию, чи викине десь до лісу через паркан.
- Повтори! - притормозив, а я чекала смерті. Смерті від його рук.
"Прийшла подякувати за одяг називається. Зараз в порох зітре і його тигр на цей порох попісяє!"
-Я сестра Олега… зведена… Ти не пам'ятаєш мене? - навіщо я тільки зізналась. Все ж так добре було.
- Ти та дівка від якої Ворон божеволів?! - здивовано звів брови. - Сестра, про яку він тільки і теревенів?!
- Так… Але він мене сюди не присилав. Зрозумій, я в ту ніч, просто втекла від нього. Олег хворий на всю голову. Наказав тим чоловікам, щоб викрали мене із тіткиної квартири, і привезли до нього. Він і шість років тому мене домагався, і тепер не заспокоївся… Тільки сюди йому зась приходити, як виявилось. Тільки тут я змогла сховатися.
- Тепер я розумію, чому ти казала тоді, що ненавидиш мене, - буркнув.
- Ні фіга ти не розумієш… І вже не ненавиджу… Я кохаю тебе. Хочу бути тут, з тобою.
Сабіт мовчки дивився прямо мені на спідницю. Я починала ніяковіти від такого погляду. Так, Шаман трохи змінився за шість років, і я теж. Він став справжнісіньким чоловіком. Красивим, високим, з фіалковим поглядом і щетиною на лиці. Від нього божественно пахло, і мене навіть не лякав його чортів характер.
-Ворон злився, коли я дивився на тебе, - Сабіт підійшов ближче та взяв мене за руку. - Ревнував. А коли я йому сказав, що ти красива, то взагалі, ми тоді побилися.
