Сліпий василіск - Марина та Сергій Дяченко
Іринка погодилася:
— Авжеж… Знаєш, Лопатова заміж вийшла?
— Та ти що?!
Якийсь час вони їли торт, обговорюючи життєві перипетії давніх друзів і ворогів, ближніх і далеких знайомих, їхніх дітей, племінників і зятів.
— Дурниця! — Іринка енергійно підстрибнула на стільці. — Ігорчик і гадки не мав — який там театральний, ти що… Він же серйозний мужик у нас… Він фундаментальний мужик, добре знає, чого хоче, уже зараз програми пише недитячі… Математику любить, — Іринка чомусь притишила голос. — Репетитор у нього — один дуже цікавий мужик. Бере він, звичайно, бабок неміряно… Але — гарантує. З гарантією працює. Причому вступають не банально, по блату, — ні. Всі, за кого він брався, усі з математики мають п’ять, куди не тикнися… От і зараз сидять, трудяться. Тричі на тиждень, понеділок-середа-п’ятниця…
— У мене з математики трояк був, — зізнався Іван. — Коли дивлюсь, які Ігорець задачі бере — кайф ловлю, присягаюсь.
— А наш Росс і справді цікавий мужик, — вела далі Іринка напівголосно. — Ростислав Вікторович. Не від цього світу, знаєш, як у книжках. Божевільний учений, щось таке. Пише книги якісь, подейкують, у них академіки ні біса не тямлять, ті, що кумекають, — чуби рвуть. Від щастя. Начебто геніальний він. Визнають — Нобеля дадуть…
— Нобеля математикам не дають, — сказала Емма.
— Хіба? — здивувалася Іринка. — Ну, тоді інше щось дадуть… А якщо й не дадуть — у нього і так бабок доста, на «чурпачках» заробляє. Отож мужик він цікавий, цікавий… ну що, за що тепер підіймаємо келихи?
Емма відчувала легку ейфорію. У такі хвилини їй приємно було думати про людей, які літають і танцюють, про крилатих, які не торкаються землі, про тих, що сміються, співають, про добрих…
— Давайте за Ігорчика, — запропонувала вона. — Щоб він був здоровий і поступив.
— За Ігорчика! — в один голос погодилося подружжя.
Не встигла Емма поставити на скатертину наполовину спорожнілий келих, як у коридорі почулися голоси, і Офелія ще здалека радісно виснула. За мить до кухні зазирнув Ігор — пелехатий губань-підліток, дуже схожий на матір.
— Драсте, тітко Еммо…
— Здоров! А ми тут за тебе п’ємо! — зраділа Емма, здається, надто голосно.
Іринка підвелася:
— Ігорчику, ти Ростика Вікторовича не дуже заморив? Ану…
Іван знову налив по вінце Еммин келих.
— Ростиславе Вікторовичу! — долинув Іринчин голос уже з передпокою. — Сподіваюсь, вас можна запросити на чарчину? Ван торт купив, дуже смачний. Може, кави?
І щось відповів чоловічий голос.
— На двадцять хвилин! — рішуче наполягала Іринка. — Ігор почекає. Через двадцять хвилин вийдете разом… Що? І Офелія почекає. На вулиці холод, змерзнете, треба теплого перед дорогою…
Офелія розчаровано заскиглила.
На порозі кухні постала спершу Іринка, а за нею — чоловік років сорока, чорнявий. Обличчя в нього було трикутне, вузьке, з гострим підборіддям. Очам і бровам, здавалося, було тісно на цьому обличчі без щік, тому брови стовбурчилися, а очі, ясно-сірі, дивилися відчужено й дивно.
— Добрий день, — сказав чоловік, зупиняючись у дверях.
У готичних романах, що їх Емма любила підлітком, у таких випадках повідомлялося: «Його пройняло передчуття». Колись Емма думала, що «пройняло» — книжковий вислів, а «передчуття» — усього лише неясний здогад; тепер їй здалося, що її не боляче, але цілком відчутно штрикнули голкою під ребро.
— Це Ростислав Вікторович, — Іринка чомусь посміхнулася до Емми. — А це Емма Петрівна, наша з Ваном близька подруга ще зі студентських років… Чудова людина, прекрасна акторка. Працює в дитячому театрі. Та ви сідайте, Россе!
Репетитор сів на запропонований стілець. Уважно подивився на нову знайому; вираз його прозорих очей змінився. Дивні очі, подумала Емма. Начебто власник їх знає щось важливе, доступне тільки йому. І, зрозуміло, нікому не скаже ні за які пряники.
Начебто у відповідь на цю Еммину думку — вона саме усміхалася до репетитора, трішки, втім, натягнуто — дивні очі раптом потеплішали, й Еммі на мить здалося, що вона давно знайома з цим чоловіком, що вона знає його багато років.
Той, що сидів навпроти відвів погляд, начебто знітившись.
— Так рідко щастить отак посидіти! — Іринка знову запустила свою легку «звукову доріжку». — Ми — артисти, постійно варимося у своєму соку… Знаєте, що? Давайте вип’ємо за улюблену роботу! От Еммочка наша просто-таки живе в театрі, це не всяка людина може зрозуміти, але ми — артисти, ми особливі люди… Россе, ви думаєте, це портвейн? Це чудо, а не портвейн, це колекційне вино! Ване, годі спати, ми вже п’ємо!
Емма знову піймала на собі погляд великих прозорих очей. Цього разу репетитор дивився начебто здалеку, начебто крізь бінокль; першою зніяковіла Емма. Тим часом Іван підібрався з пляшкою до келиха гостей, Емма чомусь подумала, що математик відмовиться од вина, тим самим відповідаючи образу «геніального вченого не від світу цього». Але репетитор узяв келих за тонку ребристу ніжку, підняв, і Емма підняла свій. Метнулися медвяні відблиски портвейну, маленька хвилька лизнула кришталеві стінки, залишаючи на них слід, що обпливає; Емма посміхнулася. Запах вина вдарив у ніздрі й змусив їх щасливо здригнутися.
Іринку охопило натхнення. Її вмінню оповідати позаздрив би який завгодно естрадний монстр; нескінченні театральні історії змінювали одна одну, і майже завжди виявлялося, що все це сталося або з Іринкою, або на Іринчиних очах, або на очах її партнерів, які брехати не вміють.
— …А в фіналі її виносили на сцену вже «мертву», у мішку. Ну і, зрозуміло, народну артистку просто так у мішок не запхаєш, ну і сунули в цей мішок дівчинку-гримерку, і Павло наш, поки ридав над тілом у мішковині, устигав цю дівчинку ласкавенько щипнути. І попестити. Кілька разів. Вона, пам’ятаю, скаржилася, але не дуже. Усе-таки Павло був ого-го чоловік, та ще артистище запеклий, баби за ним у чергу ставали… А якось на гастролях ця дівчинка занедужала. Що робити? Засунули в мішок хлопця-монтувальника, він вутлий був і зросту невеликого. От. А Паша не знав… Коротше кажучи, фінал, героїню виносять у мішку, всі ридають… Паша ридає, у залі жінки в хусточки схлипують, катарсис… Раптом труп підхоплюється, так як матом зареве, таким матом! Пашине обличчя… Ну, ви уявляєте собі, так? Помреж три хвилини завіси не міг дати — реготав за кулісами… Йому, до речі, догану потім оголосили. А за що?
Математик сміявся, змахуючи з очей сльози, що навернулися. Емма подумала, що він гарний глядач. Є такі тати, що, привівши дітей у театр, регочуть голосніше за всю глядачеву залу… І працювати для них куди приємніше,
