Пасербки восьмої заповіді - Генрі Лайон Олді

Вусань був дядьком при князенкові Яноші. Сухорлявий щляхтич із Богом забутого Зебжида, що біля Павкової гори, він жив винятково милостями Лентовських; тільки в останні роки щедрот старого князя різко поменшало. Забулося все: що саме вусань навчив спадкоємця сидіти верхи на коні й рубати шаблею, стріляти з пістоля і цькувати лисиць у навколишніх лісах… Усе забулося й пішло прахом. Мати князенка Яноша раптово померла, старий князь, міцний як дуб, оженився вдруге, через рік уже мав сина, і світські всерйоз подейкували, нібито норовистого та надміру впертого князенка Яноша буде незабаром позбавлено права на успадкування родового маєтку на користь дитини. Тим більше, що жити старий Лентовський збирався щонайменше до повноліття малого сина, а чи й до весілля його.

Звідси й виникла ворожнеча між князем та молодим Яношем, із яким вони сварилися через день, а старий Леонтовський не прихильно ставився також до світских шляхтичів князенка.

Тому, коли Янош Лентовський звірився своєму дядькові-однодумцю, якого знав, як-то кажуть, із пелюшок, про бажання прискорити кончину самодура-батька — вусань одразу втямив, що це його єдиний шанс вибитися в люди. Якщо поталанить, то тут буде не просто подаровано маєток чи гаман-другий золотеньких. Тут відкривалася можливість до кінця днів своїх доїти княжича Яноша, коли той стане зрештою князем Яношем Лентовським.

І раптом, коли вже все було домовлено і старому Лентовському залишалося жити тижнів два, не більше, — до найближчого полювання… Спершу від руки гордого Райцежа гине князенко Янош, а потім — о, пся крев, відкіля на нашу голову взялася ця проклята баба?! Що вона знає?! Як пронюхала?!

І що скаже князеві, коли добереться до нього?!

…Дуже гострий був ніж.

Ось зараз пахолки зв’яжуть непокірливого воєводу, і ніхто не почує задушливого схлипу, який завжди буває від дотику до живого тріпотливого серця невідворотного холодного леза. Потім можна буде сказати, що жінка намагалася втекти чи хотіла вихопити ножа або ще щось таке… Там видно буде.

Вусань присів. На нього дивилися тільки одні очі.

Кольору старого срібла.

Дуже старого.

І обличчя Великого Здрайці схвильовано засмикалося, як у скнари, змушеного вкинути до миски випадкового жебрачка цілий талер.

…Дуже гострий був ніж.

Завбачливий вусань не встиг навіть здивуватися, коли на сяйливому клинку захалявника раптом зімкнулися пальці, що казна-звідки й узялися — немов із землі виповз суглобистий паросток — і з хрускотом розтинаючи власну плоть, потяг ножа на себе. Крові не було, крику не було — нічого не було, тільки страшні пальці, що відбирали зброю, та слизький хрускіт; і засовався на росянистій траві розчавлений підмайстер мірошника Стаха, розтулив захололі повіки й утелющився просто в посіріле обличчя вусаня млистими більмами.

Не підводячись, мрець перехопив ніж другою рукою, стиснув козулин копиток, що правив за руків’я, й одним ударом, немов кабана колов, усадив смужку сталі вусаневі під барлак.

І лише потім звівся на рівні.

Тим чотирьом, котрі зараз рубалися з шаленим Райцежем, було не до ожилого підмайстра та заколотого вусаня. Тут би самим уціліти… Агов, хто там, стріляйте в пана воєводу!.. Ну, стріляйте вже, жаб’ячі холопи!.. Найрозсудливіший із верхівців, який усе ще не квапився спішуватися та встрявати в сутичку, рвонув через плече стару рушницю, звів курок, приклався до дубового ложа — гримнуло, запахло димом, кулею відірвало мочку вуха в пахолка-невдахи, який щойно нарядився боком на Михалів нещадний палаш, і на друзки розтрощила дошку від цвинтарної огорожі.

Мрець порівнявся зі стрільцем — ішов підмайстер по-пташиному, підстрибом і навіщось тримав за зап’ясток вусаня та волочив обм’якле тіло по траві, - а вільною рукою зачепив його за чобіт. Пахолок Лентовського, не дивлячись, відмахнувся, приклад ковзнув по обличчю мертвого, здер клапоть сірої шкіри; але хватка не послабшала — і ось ривок, ще один… Пахолок нестямно закричав, побачивши, ХТО його тягне, важкий приклад устиг ще раз-другй вдарити байдужого мерця, після чого стрілець мов лантух упав на землю, заборсався, зайшовся криком, мірошників підмайстер гепнувся зверху — він так і не відпустив вусаня…

Два мертвих тіла так і лежали непорушно — вусань із ножем у горлі та стрілець зі зламаним карком, — а третє знову почало підводитися.

Світські дали Михалові спокій, і тепер усі (крім тяжкопораненого з розпоротим боком) із жахом дивилися на те, що діється. Утім, Марта теж ледве стримувалася, аби не дати підступаючому божевіллю опанувати розум, а ксьондз Ян закляк, не встигнувши навіть почати хресного знамення. Тільки мірошник не виказував особливого переляку — старий Стах дрібненько тупцював, похрюкував собі під ніс, лисина його вмить заблищала намистинками поту, носик потішно зморщився… І з цвинтаря долинув глухий багатоголосий стогін.

Ворушилися запалі могили, хнябилися хрести, кощаві руки страшними погонами проростали з пухкої землі, пальці, немов дощові хробаки, безглуздо ворушилися й хапали сире повітря, от уже й оброслі цвілим волоссям черепи виткнулися назовні, блискаючи вогненними проваллями очниць; стогін підсилювався, відлунням метався в тумані, до нього долучалися гучні скрикування, як буває на похороні, коли добровільні плачниці страдно побиваються над відкритою домовиною…

Як вони тікали! Як помчали геть, як терзали знавіснілих коней — оті, що не вірять ні в Бога, ні в чорта — вірні пахолки грізного князя Лентовського, кожний з яких здатен був насадити на рожен живе ягня й реготати, слухаючи дитячий вереск нещасного, підвішеного над палаючим багаттям! Як летіли вони, боячись навіть озирнутися, побачити ще раз, відчути на собі мертву хватку неможливого — о небо, як же вони тікали від Сокириного цвинтаря!

Геть!

Мерщій звідси!

Мерщій!..

— Господи, змилуйся! — нарешті зміг прошепотіти отець Ян. Здавалося, він геть-чисто забув усіляку латину і вкарбував у себе хресне знамення з такою ревністю, немов збирався навіки затямити його власною плоттю.

„Амінь“, — відгукнулася тиша.

Мовчить цвинтар, непорушні могильні горбки, стоять, як і