Пасербки восьмої заповіді - Генрі Лайон Олді

Марті на якусь мить навіть відняло мову. Її брат Ян… ні, не так — ксьондз Ян, священик-бенедиктинець, настоятель тинецького монастиря, котрий проводить теологічні бесіди з Великим Здрайцею?!

- І про що ж ти хотів з ним поговорити? — вичавила вона з себе нарешті.

— БАГАТО про що, — бліде обличчя абата на тлі досвітнього серпанку було серйозне й трохи смутне. — ПРО те, про що натякнув, але не договорив він сам. Про те, чому він урятував тебе, — а, за великим рахунком, і мене з Михалом — бо відпустив належну йому душу, укравши її в мертвого й нічого не зажадавши натомість? Та й узагалі: відкіля він узяв цю душу, чому все-таки зважився з нею розстатися, хоч і шкодував потім? Адже не з Пекла він її витяг?! О, у мене до нього було безліч питань, і, гадаю, на багато з них він зміг би відповісти — та чи захотів би?.. Де перебувають занапащені, продані Нечистому душі людські? У пеклі? Чи все-таки не там? І ще: НАВІЩО Дияволу душі? Яка йому з них користь? Невже він просто заради втіхи спокушає й терзає цих малих? І чи так уже вони страждають? Коли він щойно сам кричав, що страждання визволяють, забувши сказати, від чого саме вони визволяють! Багато про що хотів би я в нього спитати, навіть знаючи, що це гріх і що вірити Дияволу не можна; та, швидше за все, він не захотів би мені відповідати — і все-таки…

Абат замовк і понурився.

— Він сам нещасливий. І страждає, - проти волі вирвалося в Марти, і Ян знову звів на неї здивований погляд. — Я бачила його очі, коли він змушував Сивого перевертатися на вовка, і ще, коли він… він показував мені… Скажи, Яне, це насправді було? Заїжджий двір у Казимежі, п’яна бійка жебраків, і ти — у мирському вбранні, схожий на гендляра, сидиш із товстою дівкою на колінах і штовхаєш чоботом одноногого приблуду? Було?!

— Відкіля?! — Янові перехопило подих. — Відкіля… Як ти посміла?!.

— Ні, я не крала цього в тебе. І в тій корчмі не була. Усе це показав мені він, Великий Здрайця. То це правда?

— Правда, — сухо сказав абат і відвернувся.

— Тоді, можливо, правда й інше…

— Що — інше? Що ще він показав тобі з моєї брудної білизни?! — зі злістю промовив Ян, у цю хвилину геть не схожий на колишнього святого вітця, втілення лагідності та всепрощення.

- Ішлося не про тебе, Яносику. Шафляри, батько Самуїл — і Михал. Вони довго розмовляли, сперечалися, чимраз більше гарячкували; потім Михал схопив батька за барки, і той… Отак помер наш батько, Яносику! А Мардула-розбійник ще раніше звинуватив Михалека в смерті Самуїла-баци. Може, і це правда?!

— Правда, — почувся позаду хрипкий голос.

Михал стояв зовсім поруч. Обличчя воєводи було брудне, на чолі садно, рейтузи подерті, зі слідами запеченої крові…

— Правда, — кивнув він, коли Марта і Ян ураз повернулися до нього. — Але не вся. Що ж, доведеться розповісти. Відчував я, що так чи інакше не минути мені цієї сповіді, - от бачите, годинонька й настала…

Змалку мурзатий шалапут і задираха Михалек Івонич нечасто обтяжував себе роздумами про власну чи чужу долю, а також про свій злодійський хист. Цим хистом, який старанно викохав старий Самуїл, Михалек користувався там і тут без усякого сорому — за що не раз був битий батьковим батогом. І правильно: щоб на пустиці дар свій не розтринькував, не тягав без потреби все підряд та не викликав у людей підозри щодо стосунків із нечистою силою.

Наука батька Самуїла, з усього видно, була не марною, бо коли Михал Івонич, незабаром провінційний шляхтич Михал Райцеж залишав Шафляри, які стали йому рідними, він уже твердо знав, чого хоче і як зможе цього домогтися.

Він домігся.

Одначе від певного часу в голову Михала Райцежа, майстра клинка та відомого в Європі дуелянта, почали наполегливо навідуватися всілякі думки, які в тій голові раніше не водилися.

Пан Михал зненацька відчув себе неповноцінним. Так, він став шляхтичем, учнем видатних фехтувальників, знавцем ратної справи, але для Михалека його майстерність була такою ж краденою, як і титул, такою ж фальшивою, як і його королівські грамоти, добутою таким же обманом, як і родове ім’я!

А Михал хотів справжнього.

Свого!

Він був певен, що доможеться й цього. Не обманом, а чесною службою, не злодійством, а завзятою працею, і власними учнями він остаточно заслужить повагу інших, і врешті-решт зможе поважати сам себе!

Так Михал осів у Висничому.

І справді був до душі. Його швидко полюбили гайдуки, його оцінив Єжи Любомирський, граф Висницький і нинішній фаворит короля; навіть колишній воєвода Казимир Сокаль, який довго придивлявся до молодого спадкоємця, дедалі частіше схвально гмикав у вуса, дивлячись, як Михал до самозабуття вигострює свою майстерність, запозичену в далеких Тулузі та Флоренції; та й виснажливі уроки самого пана Казимира не пропали марно. Як не глянь — у всьому гарний новий воєвода: і не старий іще, і собою вродливий, і справу свою знає чудово, і вимогливий у міру, і світу встиг побачити; хіба що запальний занадто, але який рубака в його віці бував байдужий? Сам пан Казимир змолоду… Охо-хо, життя наше грішне!..

Отож, коли Михал попросив у Сокаля видати за нього Беату, єдину дочку пана Казимира, який овдовів років сім тому, старий воєвода, а він уже давно бачив, до чого йдеться, і гадки не мав заперечувати.

Оженився Михал з любові. Беата стала першою і єдиною жінкою, при якій Михал Райцеж на якусь часину забував про випади, позиції, вигострення зброї та інші премудрості військової науки, ремесла, мистецтва, що давно стало змістом його життя.

І